Розділ 4

Єва сиділа впевнено, спина пряма, плечі трохи напружені, але не більше, ніж потрібно, щоб залишатися зібраною. Її волосся, злегка вологе від вечірнього повітря, спадало на шию, і я дивився на неї стримуючись, щоб не торкнутися.

На сцені грали актори. Вони говорили про гріх, про падіння, про порятунок. Слова були знайомими, наче старий текст, який я колись читав уголос. Але я не чув їх. Усе, що я бачив, – це її профіль. Єва не поверталася. Не шукала мене поглядом, не робила спроб зрозуміти, хто я. 

Вона не торкалась сумочки, але я був певен, що пістолет там. Найкраща агентка ФБР завжди озброєна. Її контроль майже фанатичний, і саме тому я не боявся. Бо якщо вона вирішила не стріляти, це було рішення, а не слабкість.

Я рахував час. Не хвилини, а наші подихи. Кожен подих між актами, кожен її повільний рух. Я не дивився на виставу. Я дивився на Єву і розумів, що мені вже не потрібно більше нічого.

Коли останні слова акторів розтанули у повітрі, зал потонув у короткій тиші. Потім портьєра опустилася і знову настала темрява. Я відчув, як час, який я відраховував, закінчився.

Я підвівся. Підійшов ближче, туди, де Єва сиділа і простягнув руку, не сказавши ні слова. Жінка на мить завмерла, потім торкнулась моєї долоні. Я допоміг їй піднятися і стати переді мною. 

Світла не було, лише темрява між нами. У цій темряві не лишилося нічого: ні полювання, ні страху, ні справи. Тільки ми двоє. І те, що буде далі, вже не мало назви.

Обличчя Єви я бачив лише силуетом, але цього вистачало, щоб пам’ять підсунула кожну деталь: лінію губ, рух шиї, тремтіння вій, коли вона стримує подих.

Єва не відступила. Навпаки, наблизилась, майже непомітно, як хижак до здобичі, тільки тепер я не був певен, хто з нас ким є.

— Це пастка? — спитала.

— Ні. Запрошення.

— Ти міг мене прибрати, — сказала вона.

— Міг.

— Але не зробив.

— Бо ти мене зацікавила. 

Я простягнув руку, торкнувся її щоки. Єва не відсторонилася. Навпаки, піддалася моєму дотику. 

— Я мала тебе зупинити.

— Ти ще можеш.

— Ні, — прошепотіла. — Уже ні.

Її пальці зімкнулись на моїй долоні, що лежала на щоці. Нічого більше не треба було. Це був не жест довіри, не капітуляції, а просто визнання. Ми стояли над прірвою, і жоден не відступав від неї. 

— Скажи, чого ти хочеш, — прошепотіла вона.

 Я нахилився ближче, поки слова не стали диханням:

— Щоб ти перестала мене ловити.

Єва підвела голову.

 — А якщо не зможу?

— Тоді залишайся поруч.

Єва не відповіла. Лише дивилася, і цього було досить. 

Ми стояли так кілька секунд, поки час не зупинився. І я зрозумів, що далі не буде втечі, не буде полювання. Є тільки вона і я.

І ця мить – остання межа, за якою вже не існує ні правильно, ні повернення.

***

Ми зникли того вечора. Тихо, без прощань. Просто зникли, ніби нас ніколи не було.

ФБР шукає мене досі, принаймні на паперах. Але вони не розуміють, що шукати вже нічого. Єва Стюарт, найкраща їхня агентка, залишилась у минулому. Тепер я – лише жінка, яка одного дня перестала вірити в добро й зло.

Ми живемо на краю світу. Маленький будинок, обшарпаний, але теплий. Вікна виходять у ліс, і коли прокидаюсь, бачу лише світло, що пробивається крізь гілля. У цьому світлі все здається простішим, навіть ми.

Змій поруч. Колись я боялася навіть його імені, а тепер вимовляю його подумки так, ніби воно моє. Він більше не носить зброї. Його руки відмилися від крові. Іноді я думаю, що єдине, чого я прагнула від початку – побачити його таким, без маски, без контролю. І тоді я розумію, що ніколи не полювала на нього. Я просто шукала людину, яка здатна побачити в мені те, чого я сама не хотіла визнавати.

Я часто думаю про те яблуко. Тоді, в Будапешті, я взяла його не тому, що хотіла знайти його. Я взяла, бо хотіла скуштувати. Хотіла перевірити, що станеться, коли перестанеш боятись. І я вкусила не плід, не гріх, а вибір.

Іноді Змій довго мовчить, дивиться вдалечінь, і я розумію, що в ньому досі живе тінь того, ким він був. А в мені залишається частина тієї, що його шукала. Ми не виправдані й не прокляті. Ми просто разом.

Увечері я виходжу на ґанок. Повітря пахне вогнем і землею. Змій сідає поруч, мовчки кладе руку мені на коліно. І в цій тиші спокій, якого я ніколи не знала раніше. Я більше не рахую гріхи. Не шукаю правди. Світ за межами цього дому зник для нас обох.

Іноді мені сняться сни. Я бачу себе у кабінеті ФБР, чую голоси, шелест паперів, запах кави. У сні я відкриваю справу і бачу своє фото на обкладинці. Прокидаюсь і мені не страшно. Бо тепер я знаю, що це теж частина мене, така сама справжня, як жінка, яка сидить поруч із ним на ґанку.

Ми не втекли від світу. Ми просто вийшли з нього. І якщо є щось після падіння, то, мабуть, воно схоже на це, коли ранок починається не з тривоги, а з погляду, який не потребує жодних слів.