Розділ 3

Я повернулася до квартири, відчуваючи як серце вилітає з грудей. Кожен звук здавався підозрілим, чи то скрип дерева, чи гул трамвая, чи шум води у трубах. Я знала, що Змій був тут, і це знання не відпускало.

Мені хотілося побачити кожну подряпину, кожен слід, який він міг залишити. Я увімкнула світло і почала все уважно вивчати, як на місці злочину. Погляд ковзав по деталях: на столі все так, як було, на стільці лежало пальто, у чашці застигла чорна кава. Нічого не змінено. Лише підвіконня, на якому лежало яблуко.

Я підійшла ближче. Серце все ще билося швидко, але тепер це був не страх, а щось інше. Я взяла яблуко в руки, покрутила його і помітила, що на поверхні вирізані цифри. Це були координати….

Поставила яблуко на стіл, відкрила ноутбук, ввела цифри. Карта завантажилась повільно. Коли зображення проявилось, я застигла. Це був старий театр у центрі міста, з обваленою ліпниною, де колись грали класику.

Я відкрила афішу, там лише одна вистава на завтра: «Створення. Падіння. Спокута». Постановка з біблійними мотивами. Як все символічно. Я довго дивилась на екран, думаючи, що це може бути пастка. Але водночас у мені було щось схоже на нетерплячку. Я хотіла знати, чому саме там. І чому завтра.

Відкрила сайт театру, вже натискала купити квиток, коли екран блимнув сповіщенням. Вхідний лист на електронну адресу. Без теми й ніякого тексту. Лише вкладення, де був електронний квиток на ту саму виставу, з місцем у першому ряді.

Я довго сиділа, не кліпаючи, поки повітря повільно виходило з грудей. Змій знає, що я шукатиму. Знає, що я не зможу зупинитися. Знає, що прийду. І це не лякало. Навпаки, викликало якесь солодке передчуття. 

***

Тієї ночі я не спала. Лежала в темряві, дивилась у стелю й рахувала хвилини до світанку. В голові крутилося одне: театр, вистава, квиток. Це було схоже на запрошення, на зустріч, яку я чекала, навіть не визнаючи цього.

Вранці я відчувала шалену напругу. Я зробила каву, спробувала працювати, але пальці тремтіли, думки розсипались. Перед очима був тільки годинник і мені залишалося дочекатися години, коли все почнеться.

Опівдні у двері подзвонив кур’єр. Він простягнув коробку без написів, але я й так знала від кого вона. 

Всередині лежала темно-вишнева сукня. На дні коробки знайшлася маленька оксамитова скринька з прикрасами. Я не вагалася ні хвилини, просто вдягнула.

Ввечері я викликала таксі й поїхала, тримаючи сумочку на колінах. У ній лежав пістолет, але сьогодні він здавався недоречним, бо я знала, що не стрілятиму. Не тому, що не зможу, а тому, що вже зробила вибір.

Будівля театру виглядала інакше, ніж на фото. Старі двері, високі сходи, приглушене світло у фоє. Мене зустрів чоловік у чорному костюмі, без запитань перевірив квиток і мовчки провів коридором.

Невелика порожня зала. Лише моє місце посередині першого ряду. Ні глядачів, ні акторів. Тільки гнітюча тиша. 

Сіла на місце, у цей момент почала підійматися портьєра. Та замість сцени була тільки темрява. Світло згасло і я напружилася. Я потягнулася рукою до сумочки за пістолетом і в ту ж мить відчула прохолоду за спиною. 

Хтось сів позаду, моє дихання завмерло. Я хотіла повернутись, але почула низький голос.

— Дивися на сцену.

Я завмерла. Пальці стиснули край крісла. Перед очима темрява, але я знала, що Змій тут. І що ця вистава для нас двох.