Розділ 2

До сховища я повернувся вночі. Кинув рукавиці на стіл, поставив зброю поруч, зняв шолом. Холодне повітря обдало шкіру. 

Я розім’яв шию після дороги й поглянув уперед. На протилежній стіні було все, що має сенс останні роки. Світлини, фрагменти справ, газетні вирізки, копії звітів, видруковані обличчя. І серед цього всього була агентка ФБР Єва Стюарт.

Її фото стоїть трохи вище за інші, у самому центрі, бо саме навколо неї крутиться все. Вона не схожа на тих, хто гнався за мною раніше. Інші мислять лінійно: доказ, підозра, зв’язок, арешт. Вона мислить глибше. Вона шукає не те, “як”, а “чому”. І саме тому вона бачить більше, ніж мала б.

Я підійшов ближче, зупинився, глянув на її обличчя. На цьому знімку вона після операції у Маямі, ще до того, як узяла мою справу. Волосся зібране, погляд втомлений, але в очах палає вогонь. Я торкнувся фото рукою, провів пальцем по її щоках, по лінії губ. Так близько, як сьогодні, вона ще ніколи не була.

І я міг прибрати Єву, без свідків, без наслідків. Просто вистрілити  й вся ця історія зникла б разом із нею. Але я не зробив цього, бо давно зрозумів, що Єва не перешкода. Вона частина гри, а точніше сама гра.

Єва думає, що полює на мене. Та кожен її крок я передбачаю, кожну думку читаю ще до того, як вона сама її усвідомлює. І все ж я дозволяю їй наближатися. Навмисно, бо хочу бачити, як вона дихає поруч, як шукає, як сумнівається, як відчуває, що ми зв’язані.

Я зробив із Єви свою головоломку. Залишаю сліди, рівно стільки, щоб вона могла знайти. Я знаю, де вона живе, коли не спить, у якій руці тримає зброю, як клацає запальничкою, коли нервує. Ця жінка сама давно живе за моїми правилами, просто ще цього не визнає.

Я прибираю тих, кого треба, але її не чіпаю. Бо в мені щось не дає. Не страх, не слабкість, щось інше. Цікавість, яка переросла в залежність. Я більше не хочу, щоб Єва зникла. Навпаки, хочу бачити, як вона наближається.

Її присутність змінює мене. Кожен її рух викликає бажання не тікати, а показати. Дати підказку, залишити знак. Можливо, я й справді почав красуватись перед нею, як актор перед єдиним глядачем, який розуміє сенс вистави.

Єва мене вивчає, але й сама давно відкрита, як книга. Я бачу, що в ній росте щось темне. Те, чого вона ще боїться. Те, що колись зробить її схожою на мене.

Я дивлюся на її фото ще мить і ловлю себе на тому, що посміхаюся.

У Будапешті не було жодного замовлення. Ніхто не чекав на смерть. Це місто я вибрав сам, як сцену, де вперше дозволю собі не ховатися.

Єва вірить, що я прийшов сюди по роботу. Вона полює, а я, як завжди, лишаю сліди, тільки цього разу вони не ведуть до жертви, а до неї самої. Це не операція, а запрошення.

Я спланував усе просто. Знав, що Єва приїде першою, що не довірить нікому, що захоче бути єдиною, хто мене зловить. Я зробив усе, щоб вона повірила, ніби перехитрила мене. І дозволив їй майже це зробити.

Коли я увійшов у її квартиру, відчув те, чого не відчував давно: чужий простір, теплий, живий, зі слідами звички. Книга, залишена на підвіконні. Пальто на спинці стільця. Краплі кави на столі. Усе це було неважливим, але саме воно мене зупинило.

Я знав, що маю піти одразу. Але не пішов. Натомість залишив яблуко. Простий жест і все ж, найвідвертіший. Я зробив це свідомо, знаючи, що вона зрозуміє.

Колись давно саме через яблуко світ навчився грішити. Змій запропонував, жінка взяла, а потім не змогла повернутись назад. Тоді все почалося: спокуса, вибір, падіння.

І тепер я – знову Змій. А вона – Єва. І це не просто збіг.

Я залишив яблуко не як символ смерті, а як спробу доторкнутись. Мовчазне запрошення, не до полювання, до зустрічі. Я не хочу, щоб Єва стріляла. Хочу, щоб підійшла ближче.

Я допустив слабкість.

Коли я чув її кроки на сходах, міг залишитись, чекати, зустріти погляд. Але не зробив цього. Не через страх, ні. Через щось ближче до захвату. Я не хотів зіпсувати момент.

Тепер вибір за Євою. Вона бачила знак, знає, що це не випадковість. Вона може розвернутись і втекти. Може повідомити керівництву, перекласти все на ФБР. А може прийняти гру і піддатися спокусі.