Я поверталася пізно. Підошви ковзали по мокрій бруківці, холод ліз під пальто, але я майже не відчувала його. Всі мої думки крутилися навколо Змія.
Коли я вперше відкрила його досьє, воно нічим не відрізнялося від сотень інших: звіти, дати, імена, записи з камер. Але що довше я дивилася, то чіткіше бачила, що у кожній справі є однакова логіка. Цей кілер убивав не через гнів і не через задоволення. Просто робив те, що вважав необхідним. І саме ця відсутність пристрасті чомусь зачепила сильніше, ніж будь-яка жорстокість.
Я почала вивчати його. Дні, місця, мотиви, навіть дрібні випадковості. Змій ніби залишав мені доріжку, не очевидну, але зрозумілу саме мені. Таку, якої не побачив би ніхто інший. Коли я це усвідомила, все стало особистим.
Змій не просто вбиває за гроші. Він грає з тими, хто вважає себе сильним. А зі мною він грає по-іншому, наче вже знає всі мої слабкі місця, наче був там, де я ховаю найгірше.
Ми ніколи не бачилися, але я знаю його погляд. Занадто часто відчуваю його присутність у кімнаті, у думках, у звуках, що не мають джерела. Іноді мені здається, що я вже розмовляю з ним подумки, як із кимось, хто завжди поруч, навіть коли нікого немає.
Між нами немає кордонів. Він читає мене, я відчуваю його. Ми рухаємось одними шляхами, тільки з різних боків. Іноді я думаю, що якщо зловлю його, то не зможу натиснути спуск. Не тому, що боюся. Тому що це буде кінець. А без нього мені не залишиться нічого.
Цього разу я прилетіла в Будапешт. Я не мала права бути тут одна. Але накази більше нічого не значили. Це історія давно не про роботу в ФБР. Це про мене і Змія.
Будинок виглядав непримітно: облуплене тинькування, жовте світло з вікон, запах вологи й тютюну. Моя квартира на четвертому поверсі. Я вийшла з ліфта й зупинилася, бо побачила, що двері відчинені. А я точно пам’ятала, як їх зачиняла.
Рука потяглася за пояс. Я зробила вдих і тихо штовхнула двері дулом пістолета. Крок уперед. У вітальні все, як було: карта на стіні, чорна чашка на столі, зім’ятий плед на дивані. Лише на підвіконні лежить яблуко. Червоне, свіже, надто знайоме. Я не приносила його сюди.
Змій був тут…
Я обережно обійшла кімнату. Порожньо, нікого немає, але розум не вірить, що тут нікого не було.
Крок і я у спальні. Торкнулася вимикача, але світло не ввімкнулося. Темрява давила на мене, але не викликала страх. Десь позаду чути тихий звук, не крок, радше подих. Я застигла, прислухаючись.
Нічого.
Ще один крок уперед. Долоня стискає руків’я настільки сильно, що німіють пальці. Відчуття, ніби Змій стоїть зовсім близько. Не видно, але є.
Я розвернулася, і в ту ж мить двері за спиною грюкнули…
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити все і кинутися до вхідних дверей, що вже були зачиненими. Він встиг вислизнути, та я побігла з ним, чуючи кроки в під’їзді.
Пістолет міцно втиснувся у долоню, пальці зводили курок автоматично. Я бігла, відчуваючи, як дихання обривається в горлі, а серце стукає так гучно, що я чула його у вухах.
На останньому прольоті я майже втратила рівновагу, нога ковзнула, бильця вдарили по плечу, але я втрималась, відштовхнулась і вибігла на вулицю. Усе навколо виглядало розмити: мокрий асфальт, відблиски від ліхтарів, темні фасади старих будинків. І посеред цього всього – він.
Чоловік у чорному, високий, плечистий і занадто упевнений. Він навіть не обернувся, вихопив ключ, сів на байк і одним чітким рухом запустив двигун.
— Стояти! — крикнула я, підіймаючи зброю й стріляючи в повітря.
Незнайомець зупинився. На мить навіть повернув до мене голову. Шолом приховував обличчя, але я відчула – це Змій. Не тому, що впізнала, а тому, що всередині все завмерло.
Між нами була лише відстань пострілу. Я могла влучити навіть не прицілюючись, просто за звичкою. Але не зробила цього. Палець зірвався зі спуску, так і не натиснувши.
Змій натиснув на газ, а я стояла, не рухаючись, поки його силует не зник за рогом. Я могла його зупинити. Мала таку можливість, але щось у мені не дало.
Я стояла посеред вулиці, з пістолетом у руці, і дивилася туди, де ще кілька секунд тому Змій був зовсім поруч. Три роки я йшла за його тінню, ловила крихти, шукала сенс у його діях. І тільки тепер, коли ми майже торкнулися одне одного, я зрозуміла, що не хочу його просто спіймати.