Розділ восьмий

Розділ восьмий,

в якому Мечислав прибуває до академії, і що при цьому трапиться

Їхні мандри тривали ще кілька тижнів – безкінечно довгими звивистими путівцями. Полісся змінилося Прикарпаттям, передгір’я – крутими верхами, а тоді колеса хур знову рушили на північ – у межі густих, правічних лісів. Позаду залишились Звягель, Луцьк, Підбуж, Кальварія, Перемишль, Любомль. Здавалось, цим мандрам не буде кінця-краю і вони триватимуть доти, доки усі члени комісії не посивіють. Дорога виявилась нездолимою для одного з охоронців: потрапивши під дощ, чоловік застудився, заслаб і раптово сконав, просто у заїжджому дворі. Навіть лікар, якого гукнули на допомогу, виявився безсилим з усіма своїми порошками та травами. Проте, втративши одного із супроводжуючих, валка незабаром отримала і нового подорожнього. То був десятиліток із Кальварії на ім’я Богуш. Хлоп’я було малоросле, вутле і з великими переляканими карими очима. Захоплене зненацька під час огляду молоді, хлопчик з переляку навіть тимчасово втратив дар мови. Лише наступного дня, трохи опанувавши себе і зрозумівши усю приреченість свого стану, заспокоївся і віддав себе на волю долі. А тоді почав розмовляти з оточуючими, виливаючи власний біль та розпуку. Товариство двох таких неповнолітніх сердег, як і він сам, допомогли Богушу навчитися сприймати життя таким, як воно є.

Мартин Качка щиро співчував малечі, бо ж був свідком того, як усіх їх, один по одному, вихоплювали із рідного гніздечка, від люблячих батьків. Тож дорогою намагався хоч якось розрадити, заспокоїти, втішити. Він переповідав різні цікаві історії та казки, розважав та жартував зі своїми подорожніми. Хлопці слухали дядька охоче, з цікавістю, ба співрозмовником берейтор виявився цікавим і не нудним. Найбільше він полюбляв розповідати казки, яких знав величезну кількість. Чи то у нього самого було цікаве дитинство і він чув усі ті перекази від своїх рідних, чи, може, десь вичитав, проте чоловік сипав та сипав все новими цікавими оповідками. У них було все: принцеси та чудовиська, розбійники та шляхетні лицарі, королі та скоморохи, тварини та фантастичні істоти. Іноді Мартин так захоплювався розповідями, що просто на ходу вигадував все нові та нові сюжетні колізії і повороти. Іноді повторювався, проте його юні пасажири навряд чи те помічали, захоплені черговою цікавою оповідкою. І лише просили Мартина розповідати ще і ще. У цих безкінечних монологах шлях скорочувався і набирав нових яскравих барв.

Коли сягнули віковічних лісів, що піднялися на місці прадавнього моря, у хурі помітно потьмарилося. Найбільше те зауважив Мечислав: дитя дикого привільного розложистого степу, негайно відчуло, наскільки куцим та тьмяним стало небо. Сонячне сяйво ледве продиралося крізь верхівки сосен та дубів, хмари чіплялися за гребені дерев, а погляд очей просто впирався у нездолиму стіну височенних стовбурів. Ліс наганяв острах, тугу, позбавляв відчуття свободи та можливості рушати куди дивляться очі – за самий обрій, до сходу чи заходу небесного світила. Разом із тим до Мечислава повернулося потайне бажання втекти з хури, хай там що, але неодмінно повернутися назад, додому, де на його чекали батьки та молодші сестри. І ту обіцянку, яку він про себе дав Мартину Качці, що не підведе його, не примусить страждати і виносити покару за втрату своїх пасажирів, йому враз захотілося скасувати, відкинути. Бо ж путь, яку вони долали, навіювала тугу та печаль, адже здавалось, що їх усіх везуть просто до пекла, де завжди темно і сумно, де не співає радісний посмітюха, не свистить сторожкий бабак і не піє задумливий цвіркун.

Дорога крізь ліс зайняла чимало часу. Він був такий рясний а дерева настільки високі, що Мечиславу здавалось, ніби надворі раптом постали сутінки. Аби переконатись, що то не так, хлопчику навіть довелось визирати з хури. Насправді був день, проте густолиста поліська сельва впевнено створювала вигляд передвечірнього смереку.

Ліс закінчився так само швидко, як і розпочався – хури виїхали на узлісся і невдовзі зупинились. Мечислав з друзями спостеріг, як голова валки – пан королівський комісар – заходився власноруч викрешувати вогонь. Незабаром він вже тримав у руках довгого смолоскипа, яким почав розмахувати над головою, подаючи комусь знаки. А його слуга приклав до вуст мідну сурму і щосили засурмив, даючи знаття про прибуття комісії. Узлісок давав гарний затінок, тож палаючий смолоскип було добре видно здалеку.

Мечислав разом з Богушем та Стрибелем заходилися роззиратися. Аж тут лише вони зауважили, що неподалік них розкинулось справжнє море. Чи то пак величезний ставок – розлогий, безмежний, рівний, що аж вилискував сріблом під сонячними променями. Водне плесо було широке, хоча у багатьох місцях рясно поросло комишем та очеретом. Вдалечині, по той бік водойми, виднілася висока похмура споруда – справжній лицарський замок. До нього вів шлях, що починався від узлісся і, петляючи, зникав десь поміж плеса. Шлях був мурований і нагадував безкінечну дамбу-місток, що її перекинули від одного берега до іншого.

– Як гадаєш, то і є наше пристанище? – поцікавився Богуш, уважно приглядаючись до незнаної споруди.

– Можливо, – непевно відповів Мечислав. – Принаймні, напевно то наступне місце нашої зупинки.

Хлопчики почали з цікавістю приглядалися до далекого замку, що сірою глибою громадився віддалік. Деталей розгледіти було важко, але огульний вигляд споруди вражав свою загадковістю та величчю. Замок мав дві кутові та одну в’їзну башту. За ними можна було помітити ще одну стіну – значно вищу і темнішу, над якою здіймався донжон. Разом з оточуючою замок водоймою усе те робило споруду неприступною. Якщо до замку вела лише одна дорога – саме ця, що вивела мандрівників із лісу, то було очевидно, що жоден ворог не здатен його захопити. Хто саме був власником замку – те хлопцям було невідомо.