Розділ сьомий

Розділ сьомий,

в якому трапляється біда

Як виявилось, селищ подібних до Благодатного, у Рутенії було обмаль. У переважній більшості поселень жили звичайні, грішні люди, не позбавлені спокус та слабкостей. І часом ці слабкості мали таку силу, що призводили до справжньої біди.

За тиждень по тому, як Мечислав та Стрибель заночували у господі панотця, їхня валка опинилася у Почаєві. То було велике містечко, що мало на високому пагорбі монастир, оточений звідусіль поселенням. Місцина була барвиста, сповнена прозорого повітря та пташиного співу. Проте перші вражіння, отриманні віддалік, швидко змінилися на протилежні.

Вже на під’їзді до Почаєва усі зрозуміли, що там щось сталося. Від шляху було видно велике скупчення людності посеред поселення, що за відсутності ярмаркового чи святкового дня важко було пояснити. Мартин Качка довго вдивлявся вдалечінь, а тоді висловився просто:

– Ну от, либонь трапилась халепа.

– Яка халепа? – аж скинувся Стрибель, неабияк заінтригований реплікою берейтора.

– Скоро дізнаємося.

На центральному майдані містечка було людно і жваво. Жителі розмовляли, кричали, сперечалися, доводячи один одному власну правду. Староста та настоятель кляштору намагались усіх втихомирити, звести гомін нанівець. Проте було марно: народ був такий збуджений, що не реагував на заклики старійшин. Навіть поява валки не вплинула на загальний стан – присутні просто проігнорували заїжджих, хоча ті їхали з поважним озброєним почтом.

Валка зупинилась віддалік і головний комісар рушив до старост, аби дізнатися що сталося. Разом із ним, дзенькаючи блискучими острогами, рушило двоє охоронців. Комісар перебалакав зі старостою та архімандритом, дізнався новини, і вони домовились призначити огляд молоді на наступний день. Зараз гості мали зайнятися поселенням та відпочинком після тривалої дороги.

Мечислава і Стрибеля, разом з Мартином, поселили у будинку місцевого шинкаря. Берейтор мав приглядати за хлопцями, аби ті чогось не встругнули і не накивали п’ятами. Мартин одразу домовився зі своїми неповнолітніми пасажирами, пояснивши філософію їхніх відносин кількома словами:

– Якщо ви втечете – мене покарають. А я цього не хочу.

Цього виявилось досить, щоби і Мечислав, і Стрибель відкинули навіть тінь задуму про втечу. За час подорожі вони встигли потоваришувати з берейтором. Він видавався їм приємним і добрим дядьком, тож завдавати йому прикростей хлопці не мали жодного бажання. Ба навпаки, дізнавшись чимало про своє майбуття, якось так посмирнішали і покірно прийняли власну будучність. Разом з Мартином хлопці рушили до будинку шинкаря, де мали провести наступну добу. Дорогою хлопчики дослухались до чужих розмов, неабияк зацікавлені людським велелюддям. У повітрі просто висів дух стривоженості та непевності, і його енергія передавалась усім, хто нині тут був. До хлопчиків линули уривки слів та фраз, якими стривожені люди обмінювались на майдані. Суперечка була гаряча і тривала, і, як здавалось, не буде їй кінця-краю.

– Я уважаю, що сплатити за послугу мають усі! – горлав вдягнений у довгу чорну волосяницю опасистий чернець. – Бо це нас усіх стосується.

– Ми вже сплатили! – опиралися статечні, з натрудженими руками засмаглі чоловіки-селяни у брудних свитах. – Своєю працею та доброчинними внесками. Тож кляштор має сам-один розрахуватися за послугу.

– Не сподівайтеся, що кляштор має міцні мури, які убережуть вас від лиха. Якщо ці мури впадуть, то ваші дерев’яні та лимпачеві хатки взагалі не становитимуть хоч якогось опертя.

– Ви до цього призвели, тож вам і відповідати! За недогляд, за гріхи. От і сплачуйте із власної кишені. А ні, то ми усі знімемося і підемо звідси геть. Побачимо, чи багато ви – ледачі кнури – напрацюєте. Ріллю обробляти з ранку до ночі – то не Святе Письмо читати. Тут крепічка має бути і хист до рільництва.

– Давайте домовимося! – переконував своїх сперечальників чернець. – Це таки буде справедливо, якщо грошовий тягар ляже рівненько на усіх.

– Про яку справедливість йдеться? – опирався один із селян. – Ви там жируєте, вином впиваєтеся та навкулачки б’єтеся, а ми ще за це повинні і сплачувати. А дзуськи! – І, щоби його слова прозвучали переконливо, чолов’яга раптом випростав руку і продемонстрував чорноризцю дулю.

На чоловіка враз зашикали, почали смикати за одяг, мовляв, не личить таке показувати божій людині, ще й настоятелю кляштора. А староста навіть погрозив селянину кулаком, обіцяючи покарати у власний спосіб. Проте останній лише ошкірився, демонструючи власну непоступливість і готовність боротися за справедливість до останку.

Деталі того, що сталося, хлопці дізналися вже у шинку, коли спільно обідали. Як виявилось, у переддень приїзду комісії у місті відбулася ціла низка трагічних подій. Кілька день тому у монастирі побилися до крові двоє добре підпилих ченців. Побилися так, що один із них, від отриманих ран сконав. Обидвоє були прихідьками, котрі у свій час втекли з Мокшанії під приводом прощі, та так і осіли у Почаєві. Нажаль, набуті на батьківщині звички не полишили, тож пиятика, азартні ігри та спроби загравання до місцевих молодиць були їхнім звичним заняттям. І ось маєш: підчас чергової пиятики, чорноризці розходилися так, що відгамселили один одного у два кулаки. І як наслідок, один із двох ченчиків віддав Богу грішну душу. Настоятель кляштору негайно розпорядився посадити другого ченця під арешт, до підземної кам’яниці. Тепер чоловік мав спокутувати наодинці власний гріх пиятики та вбивства, і чекати на прибуття єпископа. А вже той, своїм одноосібним рішенням призначить покару для винного. Проте, перш ніж єпископ встиг прибути до Почаєва, у монастирі почали відбуватися жахливі речі.