Розділ шостий

Розділ шостий,

в якому Мечислав торує довгий шлях і робить дивовижне відкриття

День повільно але несхитно хилився до заходу. Сонце вже чіплялося своїм краєм за верхівки дерев, спека поволі спадала. Безкінечно довгим звивистим шляхом сунула довга валка. Попереду їхало кілька охоронців з довгими списами у руках. За ними гуркотіли парокінні криті вози, залишаючи позаду клуби пилу. Ще далі, замикаючи увесь поїзд, їхали охоронці зі списами.

В одному з возів сидів Мечислав, німотно поглядав назад – туди, де за численними ярами та пагорбами залишилося його кишло. З кожною хвилиною рідна домівка все більше та більше віддалялася, а довжина прощального шляху зростала. Обличчя хлопчика було бліде, він схуд, змарнів, у погляді постала невимовна жура. Час від часу Мечислав кидав поглядом на міцні кодоли, якими були зв’язані його литки. Саме через них, через ці товсті линви він не мав змоги втекти, чкурнути у перший-ліпший перелісок чи ярок, пірнути у швидку річку, сховатися в рясному очереті чи верболозі. Бо ж таку спробу одного разу вже вчинив, але невдало. Двоє вершників швидко наздогнали його, схопили і, тримаючи за обидві руки, розіп’ятого поміж коней, привели назад, до валки. Після чого комісар віддав наказ зв’язати малому ноги і пильно стерегти його. Було очевидно, що цей малосилий хлоп’як, якого охоронці виволокли просто з майдану, має вперту і непосидючу вдачу. І неодмінно втече, якщо його не пильнувати.

Комісар нічого не пояснював Мечиславу, ані словом не прохопився, куди і навіщо його везуть. Навіть берейтор, який керував кіньми, мовчав, ніби набрав повний рот піску. Лише коли Мечислав здійснив спробу втечі, і був силоміць зв’язаний, комісар приділив йому кілька хвилин уваги.

– Слухай мене уважно, хлопчику. Слухай і міцно вкарбовуй у свою голову. Відсьогодні ти вже не належиш собі. Ані собі, ані своїм батькам чи рідним. Ти інакший – пам’ятай про це щомиті. Ти наділений даром, який має прислужитися усім людям. Тож тепер перед тобою один шлях і він неспростовний. Якщо ти ще раз спробуєш втекти, я накажу тебе зв’язати по руках і ти решту шляху їхатимеш «цапом».

Мечиславу не треба було пояснювати, що означає бути зв’язаним як цап. Тож краще мати вільними руки та мати змогу дивитися навсібіч – ачей з’явиться дорогою можливість розв’язатися і гайнути геть з брички. Тож він лише насуплено глипнув оченятами на вусатого дядька із ящіркою на плечі і опустив голову. То був жест покори і комісар його прийняв, хоча й збагнув, що у цьому слабосилому тілі схована енергійна та непокірна чоловіча душа.

Дорогою Мечислав раптом отримав товариша, з яким віднині мав змогу спілкуватися. Хлопчик був на рік старший проти Мечислава, мав смагляве личко, чорне волосся та такі само чорні очі, чим дуже нагадував циганчука. Вдачу мав веселу та легку і, як здалося Мечиславу, аніскільки не переймався тим, що з ним трапилось. Його схопили так само, як і останнього – під час огляду молоді у Берладі. Клята ящірка умить відчула, хто саме стоїть перед нею і пронизливим свистом дала знаття. Бідаку схопили і запхнули до фіри, в якій сидів Мечислав. Вигляд зв’язаного по ногах хлопця здивував новачка, але лише на мить. Він помацав руками міцний вузол, кілька разів смикнув його, багатозначно схитнув головою і мовив:

– Ні, таке лише ножем можна утнути. То як ти до вітру ходиш?

– Стрибаю, – буркнув Мечислав, неприємно вражений тим, як спритно незнайомець збагнув головну незручність в його становищі.

– Либонь, далеко не стрибнеш із зв’язаними ногами. Якщо, звичайно, ти не коник. – Філософськи мовив хлопчик і весело усміхнувся. – Мене Стрибелем звуть.

– А я – Мечислав. – Відгукнувся в’язень.

– Я так не хочу, як ти. Тож навіть не намагатимусь втікати. Хай куди нас везуть, але краще бути особисто вільним.

То було дивно – новачок навіть не спитав Мечислава, за що його так покарано. А просто здогадався, вистачило одного лише погляду, проте уважного і меткого.

Подальша дорога стала веселішою. Новий товариш виявився цікавим співрозмовником, багато базікав, переповідав про себе, рідних, різні цікаві історії, що з ним трапились. У розмові час плинув непомітно і вимушене ув’язнення вже не так сильно дошкуляло Мечиславу. Він навіть радів, що має співрозмовника, є з ким вилити душу та уволю напатякатися.

Комісія, котра набирала молодь для охорони Великого Муру, не супроводжувала новобранців. Їх лише вписували до реєстру, а документи відправляли до королівської канцелярії. Самим рекрутам давали час на збори та прощання з рідними, що нагадували сільські весілля. Лише після проведення усіх належних обрядів, молодь гуртували у загони і у супроводі старости відправляли до місць збору – зазвичай, велелюдних містечок, де стояли військові залоги. А вже звідти, великими гуртами, рекрути рушали до місця служби. Натомість комісія забирала із собою лише тих, хто мав певний дар і був приречений нести геть іншу службу. Назбиравши таких особливих, їх доправляли до певного місця, розташування якого було таємницею. Тож юні новобранці були змушені мандрувати у складі комісії доти, доки вона не об’їздить усі терени і не проведе повний реєстр годних до служби рекрутів. Мандри Мечислава затягнулися аж на два місяці і були наповнені новими враженнями та сповнені нових цікавих знайомств. Вони перетинали широкі річки та густі ліси, спускалися у глибокі улоговини та здиралися у круті гори, долали байраки та загачені болота. Скрізь жили люди, повсюди стояли поселення. У цих, як здавалось безкінечних мандрах, Мечислав мав змогу спостерігати за людьми, чути їхню говірку, знайомитися з побутом та місцевими традиціями. Найбільше Мечиславу запам’яталося селище під назвою Благодатне. Зустріч з її мешканцями справила на хлопчика незабутнє враження, бо ж мимоволі примусила до порівняння з тим світом, у якому він жив ще донедавна.