Розділ п'ятий

Розділ п’ятий,

у якому до селища приїжджають комісари

День був звичайний – сонячний, лагідний і теплий. Від самого ранку Мирослав заходився будити синаша. Поки була прохолода, належало поїхати на луки та накосити сіна – най сохне під променями всенький день. Батько уважав, що син вже досить дорослий, тож привчав його до коси. Бо то – найголовніший інструмент для селянина. Скільки сіна упродовж літа заготовиш – стільки і молока від корови матимеш. Скільки хліба накосиш, такі й пампушки на Різдво їстимеш. Коса – то найперший інструмент після сокири. Сокира дає людині дах над головою і тепло, можливість їжу приготувати та води нагріти. А коса забезпечує припасами на увесь рік. І не лише людину, а й усю худобину, що живе у дворі.

Червоний диск сонця викотився із-за обрію і почав поволі здійматися, змінюючи власний колір. Чувся ритмічний шурхіт – то батькова коса рівненько стригла травичку, вкладаючи покоси стрункими рядами. Позаду йшов Мечислав – теж хекав, змахував косою, намагаючись підлаштуватися під батьків ритм. То було непросто – заважав малий зріст, хоча батько і зробив для синаша коротше кісся. Проте хлопчик старався, прагнучи в усьому наслідувати татка. Поки не здійнялося сонце і не почалася спека, робота правилась файно. І травичка після нічної проходи була вогкою – легко лягала під металеве полотно, і дихалось на повні груди.

Зненацька десь здалеку почулося валування собак. Ті зазвичай першими відчувають чужинців і власним гавкотом заохочують усіх своїх родичів, що живуть у господарських дворах. Поволі гавкіт посилювався і було очевидно, що сполохали псів не приблудні лисиці.

Якоїсь миті батько зупинився і запитально поглянув у бік селища, потім роззирнувся, поглядаючи на довгий шлях. Там було видно гурт вершників, що наближались до поселення, разом з якими їхала ціла валка хур. Мирослав приклав долоню до чола, уважно поглянув на зайд. Здалеку було важко зрозуміти хто саме їде – торгові гості, шляхетський почет чи втікачі. А проте полиск лицарських обладунків на деяких вершниках швидко виказав прибульців. Отже, їхали військові чи, принаймні, служебники. Зрозумівши те, Мирослав знову став до роботи. Мечислав так само поглянув на валку і заходився косити услід батькові, рухаючись паралельною стежею. Незабаром валка повільно вповзла у селище і зникла серед вузьких вуличок, напевно маючи намір дістатися церкви або будинку старости.

Минуло з годину, як до Мирослава на коні прискочив старостин наймит. Потягнув різко вузду і його кінь негайно став дибки. А до чоловіків зі шляху повільно потягнулася курява з-під копит.

– Дядьку Мирославе! – гукнув наймит. – Староста припрошує усіх зібратися на майдані. І то негайно.

– З якого то дива? – Коваль вимушено урвав косовицю і запитально поглянув на прибулого; Мечислав теж зупинився, переводячи дух – позаду їх лежало кілька довгих кошених рядків.

– Комісари приїхали. Молодь дивитимуться. – Пояснив молодик.

– Чорти б їх вхопили! – із серцем вигукнув Мирослав і стурбовано поглянув на сина.

Мечислав запитально дивився на наймита, не розуміючи, про що саме йдеться.

– То прийдете?

– А то я маю вибір, – невдоволено буркнув коваль.

– І сина беріть із собою. Обов’язково. Староста вже списки комісарам передав.

У відповідь Мирослав лише заскреготав зубами. Що то мало означати, хлопчик не знав, але з поведінки батька було зрозуміло, що не дуже добре.

– Гаразд, – пробурчав коваль і похмуро поглядів на наймита.

– Тоді я поїхав далі. А ви не гайтеся.

Парубок цвьохнув свого коня батогом, розвернувся і помчав далі полем. Вдалечині було видно ще кількох волощан, котрі теж косили сіно. Отже, збирають усіх – жоден батько не мине цієї долі.

За півгодини коваль і ковальчук разом прошкували на майдан. Вони повернулися додому, покидали коси, вмилися, нашвидкуруч поснідали і рушили на місце збору громади. На запитання дружини Мирослав коротко пояснив, що староста наказав зібрати усе чоловіче населення. В очах жінки промайнула тривога, проте вона нічого не сказала. Власне, про якусь війну із замурівцями було не чути, син був ще малий для служби, а чоловік – єдиний коваль на все селище. Хай там що трапиться, але його громада до війська не віддасть. Відкупиться за будь-яку ціну. Без коваля у селищі – то як на тирлі без криниці. Але хробачок тривоги таки точив серце жінки і вона не без певної журби гляділа услід чоловікові і сину, котрі бадьоро рушили на майдан.

Там вже був справжній Вавилон – велелюдний та багатоголосий. Біля церкви згромадилась валка: криті хури та приземкуваті мажі стояли уздовж огорожі; коней не випрягали – вочевидь невдовзі прибульці збирались їхати далі. Для комісарів поставили кілька столів, їхні озброєні охоронці стояли поряд, спостерігаючи за порядком – усі були дужі, широкораменні, у блискучих лицарських обладунках. Мечислав мимоволі навіть задивився на тих бравих хлопів, подумки уявив себе у тих яскравих латах, примірив до свого тіла панцир та наплічники.

На майдані стояв лемент та ґвалт. Хоча староста розпорядився зібратися лише чоловікам, прибуло й чимало жіноцтва – матері, сестри, дружини. Їхні голоси вчувалися якнайдужче – високі, пронизливі, сповнені відчаю. Натомість представники сильної статі поводились статечно, більше німували, а якщо й гомоніли, то упівголоса. Чоловікам не годилося виказувати власні почуття, адже захищати рідну землю – то святий обов’язок кожного, хто носить порти.