Розділ четвертий

Розділ четвертий,

у якому Мирослав розповідає Мечиславу усю правду

Наступного дня, із самого ранку уся родина почала ладнатися відвідати цвинтар. Належало пом’янути дідуся, роздати поминальне, згадати старого добрим словом. Дзвенислава ще зночі напекла пиріжків, засмажила ковбасу, завбачливо наквасила буряк та засолила огірки. Ані Мечислав, ані його молодші сестри нічого того не бачили. Лише зранку, увидівши бліде втомлене обличчя матері з темними колами піл очима, здогадались, що вона сеї ночі жодного разу навіть не присіла.

До могили прийшли тільки родичі – до четвертого коліна. Розстелили на пагорбі полотняні доріжки, повсідалися зверху і заходилися поминати. За прадавнім слов’янським звичаєм спочатку приклалися до кануну – пшеничної каші з медом у горщику. А вже тоді наливали п’янкого меду та горілки, кружляли келихом по черзі, заїдали те пиріжками та іншими стравами. Не забували і небіжчика – регулярно кропили свіжу могилу міцною настоянкою, пам’ятаючи, що той за життя теж любив випити та поїсти. На тому світі йому всього буде доста – і їжі, і питва, і розваг. І кумпанія у нього буде гамірна та весела – такі само звитяжці та веселуни, бродники-мандрики, що не тримаються рідного кишла, а блукають межі люде у пошуках небезпечних пригод.

Гомоніли стиха, згадували старого Мечислава та тих його родичів, хто вже відійшов у засвіти. Він був останнім серед своїх братів та сестер, усіх пережив, хоча й не з усіма встиг попрощатися особисто.

Звідси, з насипного пагорба відкривався гарний видокрай. Скільки сягнуло око було видно степ – рівний, ніби стіл. Праворуч поміж очерету гадючилася річечка – її рівне плесо сяяло під сонячними променями ніби густо всіяне риб’ячою лускою. Ліворуч за яром розкинулося селище: побілені хатки з високими стріхами ніби потопали серед зеленої рясноти плодових садків, над якими стирчали верхи криниць-журавлів. Селище було оточене городами, а подалі на захід яскраво золотилося жито та пшениця – лани ніби утікали до обрію, а вітерець лагідно гнав свої хвилі, пригинаючи стебла й колоски.

Мечислав з цікавістю позирав навколо і мимоволі розмислював над тим, що зараз тут, просто під його стопами, у дубовій домовині лежить його дідо. Він вже ніколи не почує його голосу, не побачить його білої бороди, не торкнеться старечої руки. Неньо житиме у пам’яті, у теплих спогадах…

Назад поверталися поодинці – хтось пішов раніше, хтось затримався. Тепер на цьому місті родичі зберуться лише за рік, та й то лише ті, хто доживе до того часу. Адже Мечислава ховали за старими звичаями, тож і поминатимуть його так, як те робили колись. Для охрещених і для химородників – різні обряди.

Мати збирала залишки учти у торбу, доньки їй допомагали. Віднині родина залишилась у меншості – рівно на одну душу. Мирослав стояв біля каменя, похмуро поглядав на місце поховання. Ще учора тут було людно, тісно, а вже сьогодні вони залишились уп’ятьох. І він – батько – віднині був найстаршим у родині, на ньому лежала уся відповідальність за сім’ю. Що діялось у нього у душі, про що думав батько сеї хвилини – ніхто того не знав. Можливо, згадував ті дні, які вони з Мечиславом були разом; можливо, шкодував про ті довгі роки, що розлучили їх. А може, шкодував про ті слова, які не встиг сказати рідному неню, чи не встиг почути. Щоденні клопоти та робота забирають у людей найцінніше – час, що його можна витратити на тепле й чуттєве спілкування з рідними.

Мечислав підійшов до батька, став поряд, утупився сумним застиглим поглядом у кам’яну брилу.

– Батьку, а ким був наш дідо? – запитав хлопчик, не зводячи пильного погляду з меча, що стирчав із брили.

Мирослав зітхнув, проте нічого не відповів – стояв і дивився поперед себе, чи то на каменюку, чи, може, вдалечінь. Мечислав не дочекався батькової відповіді, тож раптом запитав те, що його цікавило відучора.

– А хто такі  Кудлак, Фірхеля та Райвуд?

Батько важко бухикнув у долоню і отетеріло поглянув на сина.

– Звідки ти чув ті слова?

– Та дядьки балакали учора.

– А! Дядьки балакали. Ну, тоді…

Мирослав змовк і уважно подивився удалечінь, ніби сподівався увидіти там якихось гостей, котрі припізнилися на похорони старого Мечислава. Якоїсь миті він збагнув: цієї розмови не уникнути, вона неодмінно постане – рано чи пізно, адже будь-яка правда, хай хоч як її приховуй, всеʼдно виткнеться на світ Божий.

– Наш дідо, синку, був великий воїн. Воїн та маг, звитяжець, яких мало було у світі. То було його призначення – боротися зі Злом, упокорювати його, підбивати під себе, вивищувати Добро. Наш дідо здійснив чимало величних вчинків. Ти питаєш, хто такі Кудлак, Фірхеля та Райвуд? О! То було породження найгірших, найогидніших темних сил, що харчуються людськими пристрастями – такими, як заздрість, жадібність, злостивість, ненависть… Коли земля зволожується людською кров’ю, то на ній неодмінно постають такі от почвари. Вони мають гемонську силу. Здолати їх – то справа не з легких. І твій дідо, Мечиславе, був тим, хто зміг ту нечисть перемогти.

– А чому він ніколи мені про те не переповідав?

– Не відаю. Можливо, не уважав за потрібне. А може, мав якісь інші на те причини.

– Які причини? – допитувався хлопчик.

Мирослав уважно поглянув на сина, лагідно провів широкою долонею по його волоссю.