Розділ другий

Розділ другий,

у якому батько розуміє, що має неслухняних дітей

Слух не зрадив Мечиславу – дід дійсно гукав, просив попити.

– Пити… Пити… – Раз-по-раз долинало з хатини.

Голос був кволий, проте по всьому старий вкладав у це прохання усі свої останні сили. Так склалося, що саме цієї миті, коли дідо просили допомоги, поряд не було жодного з дорослих. То що – прирікати старого на страждання?

Хлопчик зазирнув у хатину – дід так само лежав на ліжку, важко дихав і все просив:

– Пити… Принесіть пити…

Кішка вже не дрімала – сиділа і уважно спостерігала за старим. На появу Мечислава негайно відреагувала: націлила вушка і повернула голову в його бік. Хлопчику навіть здалося, що дід те помітив, бо враз повернув голову і поглянув на онука. Його очі були сповнені мольби, прохання, благання. Здавалось, ніби усі зморшки в одну мить склалися в один мімічний порух – моління про милосердя. Мечислав завмер на порозі, роздумуючи як його вчинити: у вухах все ще стояв суворий батьків голос, що наказував до хатини не заходити.

– Мечиславе, дитино, дай-но мені пити…

Остання фраза позбавила хлопця останніх сумнівів, якщо вони і були в нього. Він підійшов до дерев’яної цеберки, яка стола на лаві попід стіною, накрита дошкою, узяв ківш і зачерпнув води. І цей поставець обережно, аби не розплескати, поніс до діда. Той уважно поглядав на онука, сподіваючись на його допомогу. Коли хлопчик підніс коряк до обличчя старого, дід спробував підвести голову, дотягнутися вустами до посудини. Мечиславу довелось допомагати: він обережно охопив дідову потилицю вільною рукою і почав підводити. Зрештою старий спромігся зробити кілька ковтків – глитав воду жадібно, ніби не пив увесь рік. А потім раптом підвівся – легко і швидко, ніби й не було за плечима стількох років мандрів, битв та різних випробувань, – і сів просто на ліжку, опустивши старечі ноги додолу. Мечислав не одразу збагнув ту дивну метаморфозу, що притьмом відбулася з дідом – був аж надто зосереджений на процесі напоювання, тож не зміг зреагувати.

Старий спотайна схопив ківш за руків’я лівою рукою, причому поклав свою долоню поверх долоні онука, і заходився пити. Він швидко осушив посуд, бухикнув, втер правицею вуста та бороду, на яку пролилась волога. І, все ще тримаючи ківш, мовив:

– Дякую тобі красно, Мечиславе! Втішив діда, допоміг, виручив.

На обличчі старого відбулася зміна: бліде обличчя враз порожевіло, очі спалахнули дивним сяйвом, зморшки розгладились. Очі, що були вицвілі та бліді, знову потемніли, додавши дідові природної чоловічої краси. А довгі вуса, до того обвислі і розтріпані, раптом настовбурчились, надавши Мечиславу хвацького вигляду. Навіть голос його, як здалося хлопчику, враз змінився: помолодшав, забринів натягнутою струною.

Старий поклав свою десницю онукові на плече. Уважно поглянув в обличчя – так, ніби прагнув зазирнути у саму душу, дістатися її глибин, дізнатись, що саме там ховається насподі.

– Ти, Мечиславе, мій єдиний нащадок, – мовив хрипко, повагом, так щоби онук почув і запам’ятав кожне його слово. – Тож ти і маєш успадкувати мою силу. Таке не можна розтринькувати і забрати із собою я теж не в змозі. Сила має переходити від одного тіла до іншого, від людини до людини, від батька до сина. На жаль, із сином мені не поталанило. Натомість поталанило з онуком. Тож тобі я і передам те, що маю. А ти надалі використовуватимеш його на добрі справи. Еге ж?

Мечислав мовчав, ніби його заціпило, лише здивовано, навіть з якимось приреченням поглядав на діда. Поволі до хлопчика поверталося усвідомлення неймовірності того, що сталося: похилий, геть виснажений, ніби паралізований та занімілий дід раптом підвівся і розмовляв з ним. Розмовляв про дивні речі, які треба було збагнути, говорив бадьоро і впевнено. Що то усе мало означати, Мечислав не знав. Проте своєю дитячою душею відчував тремтіння і острах.

– Ти пішов у мій рід, – повагом мовив дід. – Такий же міцний, ширококостий і рухливий. Наша кістка. Наша кров. Тож тобі і заповідано пращурами виконувати наші обов’язки – повсякдень, повсякчас – і мати той дар, який мав я.

Старий Мечислав раптом відхилив у боки краї онукової сорочки і своїм мізинцем, що мав довгий трохи гачкуватий ніготь, намалював на грудях хлопчика якийсь візерунок. Ніготь був гострий і Мечик відчув, як боляче дряпає дідів кіготь його ніжну шкіру. Проте виду не подав, не зойкнув, хоча ледь змінився з виду, а в очах спалахнула тривога.

– Ну ось, тепер вже все. Ти – обраний. Твій шлях визначений.

Дід усміхнувся, потім враз зареготав, ніби тішився зі своєї останньої в цьому житті витівки. Він поклав свою правицю онуку на голову, прихилився і поцілував його у вуста. Лише після того відпустив руку з ковшем, поклав долоні на худі старечі коліна.

Якийсь час Мечислав уважно дивився онуку в обличчя, так ніби хтів запам’ятати ті ніжні риси назавжди. А потім усміхнувся, зітхнув і повільно опустився на ліжко. Склав руки на грудях, заплющив очі і знову зітхнув.

З підвіконня зістрибнула кішка, обережно пройшлася по старому – від ніг до черева – і зупинилася на грудях. Кицька якийсь час пильно поглядала на чоловіка, навіть витягнула морду у бік обличчя діда. І раптом лягла, випросталася в увесь свій зріст на тілі старого. Той навіть не ворухнувся, аж ніяк не відреагував на її появу. Певно, не відчував незручностей, або ж навпаки, йому було приємно таке сусідство.