Розділ перший

Розділ перший,

у якому діти очікують на Мéркура

Хата була наповнена невимовним смутком та журбою. Ця туга висіла у повітрі, лежала на підвіконні та лавах, ховалася серед запашних трав, якими була вистелена долівка.

Помирав дід.

Старий Мечислав, що стоптав за життя чимало тернистих стежок, лежав на широкому дерев’яному ліжку і сумно дивився у стелю. Пооране глибокими зморшками обличчя нагадувало всохлого гарбуза. Сиві вуса та борода розтріпалися на кужіль і стирчали у боки, ніби суха солома. Очі старого – вицвілі та сумні – немигаюче дивилися у сволок. Здавалось, що дід читає там якийсь текст, написаний на сувої і прибитий до стелі, так ніби прочитує сторінки власної Книги життя. Руки чоловіка схудли, вузлуваті пальці потоншали і ніби видовжились з віком. Разом з ними видовжились і жовтаві нігті, що робило кінцівки старого дещо страшкуватими. Судини повипирали з-під шкіри, від чого руки були ніби переплетені синюватими шворками. Іноді старий переводив погляд на ікони, що висіли у кутку. Його сумний, дещо холодний погляд враз теплішав, у ньому з'являлася дивна задума, а зморшки на обличчі трішки розгладжувалися, так ніби вид святих образів робив чоловіка молодшим. Старий уважно вдивлявся у лик Христа, потім його погляд сповзав до виду Богородиці з немовлям, і, зрештою, зупинявся на образі святого Миколая.

Замолоду чоловік був дужий тілом, міцний м'язами та твердий кістками. Мав великі долоні, звиклі до зброї, рухливі кінцівки. Проте невмолимий час висмоктав із тіла усю силу, вибрав до останньої краплі крепічку, вигорнув геть енергію та бадьорість, натомість залишивши старому мляву порожню плоть, що не здатна була навіть самотужки винести чоловіка надвір. Роки брали своє, а вік перетворився у непосильний і непідйомний вантаж.

Дід лежав у хаті сам-один, і лише чорна кішка з довгими білими вусами та бровами непорушно сиділа поряд, зручно примостившись на підвіконні. Вона тихо куняла, проте варто було чоловікові поворухнутися чи кахикнути, як кішка негайно настовбурчувала вуха, розплющувала очі і уважно позирала на лежачого. А тоді знову занурювалась у дрімоту, ніби розуміючи, що нічого вже старому не станеться, він вже не підведеться.

Іноді до хатини заходили люди. Син Мирослав – знаний у селищі коваль, високий, дужий, смаглявий – навідувався до батька, пропонував поїсти чи попити. Невістка Дзвенислава – пишна, кароока, чорноброва жіночка – учасливо сідала біля старого, клала йому на груди руку, мацала лоба, теж пропонувала якусь допомогу.

Проте дід німотів, так ніби заповзявся ігнорувати геть усі пропозиції рідних. Лише іноді ледь помітно хитав головою, або втомлено заплющував очі, даючи знаття, що нічого не потребує.

Часом до хатини з цікавістю зазирали онуки. П'ятирічна Зореслава, семирічна Квітослава та одинадцятиліток Мечислав ставали при порозі і пильно спостерігали за дідом. Дітям ніби було цікаво – чи живий він ще, чи вже полишив цей світ, вирушив до Світу мертвих. З оповідей дорослих дітлахи знали, що по душу смертної людини завжди приходить Мéркур, який і доправляє її до місця останнього пристановища. Тож малечі було вкрай цікаво побачити цього провідника: який він з виду, у що зодягнутий, і як саме супроводжуватиме їхнього діда в інші світи. Та щоразу, зазираючи до світлиці, де тихо і непорушно лежав дідо, дітлахи нікого не бачили. Лише чорна кішка недвижимо сиділа на підвіконні і реагувала на появу малечі: на чорній ніби вугіль морді враз спалахувало два жовтих кругляки з вузькою вертикальною рискою, які одразу ж згасали.

Дід теж реагував: почувши дрібний тупіт та шепіт, яким сестри та брат обмінювалися між собою, старий Мечислав повільно повертав голову у їхній бік і уважно спостерігав за гостями. Він нічого не казав – жодного слова, лише глипав сумним оком у своїх нащадків і зітхав, коли ті раптом тікали, невдоволені, що і досі не побачили Мéркура. Тоді старий знову утуплювався згаслим приреченим поглядом у стелю. Ні, він вже ніколи не обійме своїх онуків, не притисне їх собі до грудей, не пригостить гостинцем і не почує від них веселих оповідок. Старий віджив своє і вже жодна сила у світі не поверне йому молодості та колишньої сили, не додасть жадного зайвого дня життя.

Батьки іноді робили дітям зауваження, аби ті не турбували старого. Було очевидно, що Мечиславу залишилось не багато. А якщо і так, то нехай вже дідо проживе свої останні дні у спокої і тиші.

Втім, тиша у хуторі була умовна. Коваль Мирослав мав багато замовлень, тож з його кузні майже увесь час долинав дзенькіт. Важкий молот раз у раз опускався на ковадло, а з-під нього справжньою червоною гадюкою виповзало розжарене тіло металу – народжувався черговий леміш, сокира, серп чи коса. Дзвінке кленцювання шугало ген-ген, заповзало у сусідські хати, наповнювало повітря, вітало подорожніх, що сунули шляхом повз селище. Коваль – професія особлива, а сам він – ніби справжній чарівник, що знається на стихіях. Саме коваль забезпечує громаду найнеобхіднішим інструментом, за допомоги яких люде обробляють землю, збирають врожай, будують житло і боронять своє життя. Мирослав був і знаним зброярем. У вільний від замовлень час, чоловік кував мечі, шаблі, клевці, наконечники списів та стріл. Зброя, що виходила з-під його рук, була міцною і надійною. Тому до чоловіка охоче приїжджали не лише земляки-рутени, а й жителі сусідніх держав: таурійці, транскарпійці, літлатійці, ругійці та інші. Купці охоче закуповували увесь крам, що його виробляв Мирослав, бо ж громада живе не лише війною, а насамперед миром. Єдине, чого ніколи не робив знаний коваль, то обладунки. Він не вірив у їхню здатність протистояти справжній зброї. Та й часу така робота забрала б чимало. Хоча за вартість одного захисного комплекту можна було б купити ціле село або велику череду худоби. Мирославу не потрібні були села у власність чи зайва худоба, що потребує догляду. Його родина була забезпечена усім необхідним – професія коваля давала гарні прибутки.

Ковальство не було спадковою справою у їхній родині. Мирослав був першим, хто опанував це рукомесло і став знаним молотобійцем. Любов до професії він із задоволенням прищеплював і своєму первістку Мечиславу, якого назвав на честь батька. То була данина любові та поваги отцеві, якого протягом життя бачив вкрай рідко і за яким завжди скучав. Натомість професія була справжнім квитком у майбутнє, бо ж вміючи вправлятися з розжареним металом, людина ніколи не буде голодною. Підготувати синаша до дорослого життя, навчити усім премудростям, передати усі таємниці вогню та металу – ось яку мету поставив перед собою Мирослав, і повільно, крок за кроком, реалізовував її. Малий Мечислав мав до тієї справи хист, впевнено тримав молот, не боявся вогню та пекучих леліток, і з часом цілком міг перевершити батьківські таланти. А опанувавши професію, навчившись заробляти, хлопець міг подумувати і про створення родини.