РОЗДІЛ V. ЗАПОВІДІ ТА ПРАВИЛА ОБОВЯЗКОВІ ДЛЯ ХРИСТИЯНИНА НЕЗАЛЕЖНО ВІД ОБСТАВИН

В другій частині емпіричної етики ми розглядаємо істинне християнське життя на ділі – як християнин повинен діяти у своєму повсякденному земному житті. Вказуємо правила, що будуть направляти його.

В двох словах ці правила – це є заповіді Господа нашого Ісуса Христа. Вони є двох видів: одні вказують як повинен жити християнин, як він повинен діяти, незалежно від того хто він є, та в якій ситуації знаходиться, тобто, незалежно від обставин; інші вказують на те як потрібно діяти та реагувати на навколишній світ християнину в тому чи іншому випадку в залежності від сімейного положення, від того хто він є при Церкві, чи яку займає державну посаду, тобто, в залежності від обставин.

Хоча поняття обов’язків та заповідей є різним, але у даній частині емпіричної етики вони зображають собою одне і те ж, оскільки ми тут говоримо не тільки про ті заповіді, що були записані пером, але й про ті, що були записані Божою рукою в глибині нашої душі. Тому й можемо з повною впевненістю називати ці всебічні правила життя, як заповідями так і обов’язками всіх християн.

Традиційно обов’язки християнина, які не залежать від обставин, розглядають у трьох відношеннях: обов’язки по відношенню до Бога, до ближніх, та до себе самого.

Першими визначається з якими думками, почуттями та яким наміром потрібно звертатися до Бога і служити Йому.

Другими визначаються зовнішні та внутрішні взаємовідносини між людьми.

Третіми – як повинен християнин думати про себе та діяти виховуючи себе, щоб повноцінно виконувати вище вказані обов’язки.

Оскільки, всі три види обов’язків тісно пов’язані між собою та при виконанні впливають одні на інші, було би раціональніше  розпочати розгляд християнських обов’язків, поклавши в основу першу заповідь, по мірі їх виникнення, тобто, в залежності від логічного зв’язку попереднього правила з послідуючим і таким чином, всебічно розглянути, і обов’язки християнина, і зв’язки між ними.

Перша заповідь така: «Я – Господь, Бог твій… хай не буде тобі інших богів передо Мною» (2 М. 20: 2-3). Цією заповіддю накладаються два обов’язки: знати Бога та шанувати Його, чи по іншому – віра та благочестя.

Тема 1. Віра – початок усього.

А) Обов’язки віри.

Під словом віра тут розуміється віросповідання – виражений, певною мірою, образ Богопізнання:

• Найперший обов’язок – це мати віру взагалі, або по іншому, бути релігійним.
• Другий обов’язок – мати не будь яку віру, а єдину, істинну. Бо єдиний Бог, незмінний навіки, і єдину віру нам дав, а ті релігії, що незгідні з нею, є лише її примарами.
• Третій обов’язок – впевнитися в істинності своєї віри, і якщо вона виявиться невірною – відшукати, де та єдина, істинна віра. Але постає питання: як впевнитися, яким методом? Як правильно порівнювати віри? Зазвичай описують певну віру споглядаючи найгірших її членів, а точніше тих, хто душею зовсім не належить до віри. Це є дуже груба помилка. Щоб описати віру, чи порівняти релігії потрібно споглядати найкращих її представників, споглядати їх з обох сторін: їх життя; їх роздуми, чи вчення.

Впевнитися в істинності віри повелів нам Сам Господь (Ів. 5: 39). Апостоли проповіддю теж всіх переконували, а не насаджали віру насильством.

Існують ще два методи в пізнанні істинної віри: один – науковий; інший – шлях віри. Шлях науковий: полягає у достеменному вивченні віровчення, але цей шлях важкий, довгий і іноді зовсім ненадійний, оскільки після впевненості в істинності віри серце може залишатися все ще розбещеним та далеким від Бога. Шлях віри: простий, практичний та надійний, полягає у щирому молитовному проханні до Єдиного Бога – яка віра є істинною?

Ієронім Грецький писав: «…істинна віра, яку я сповідую, бо нею я сподобився прийняти Божественну деяку силу, діючу в мені відчутно. І язичники мають писання, і храми, і жертвоприношення, і вчителів, і книги, і частково Богопізнання, і деякі добрі діла, і свята, і зміну одягу при звершенні містерій, і молитви, і всенощні бдіння, і священників, і багато іншого; але цієї таємної в серці християнина благодаті і дії Святого Духа ніхто в цілому світі не отримує, а отримують вірою тільки одні правильно хрещені в Отця, Сина і Святого Духа».

Б) Обов’язки до віри.

Як тільки існує достеменна впевненість в істинності своєї віри вступає у свої права наступний ряд обов’язків, а саме, обов’язків до своєї віри.

1. Перший та основний обов’язок – бути покірним вірі, адже ця віра – це є вираження волі Божої стосовно нас. Апостоли були покликані Богом на проповідь в покірність віри у всіх народів (Рим. 1: 5; 1 Петр. 4: 2-3). «Це і є віра – безмовна покірність промовляючому Богу». «Допитливість є спустошенням віри. Хто з непокірним і свавільним розумом заходить в область віри, той крадій і розбійник… Зніми зброю розуму свого, як роблять воїни перед входом в церкву. І Ангели стоять перед Богом, закриваючи лиця свої, а ти хочеш все бачити… Бог явив найтаємнішу премудрість; вдячно і слухняно прийми, кажучи: я мовчазний раб цієї віри».
2. Наступний, не менш важливий обов’язок – це знати свою віру. Коли покладена основа вірі мовчазною покірністю було б нелогічно не знати істини віри на які покладається надія. І що то за віра, якщо не знати в що віриш. Свят., Афанасій Великий писав: «Хто хоче спастися, насамперед усього необхідно тримати йому кафоличну віру, її ж хто цілою і непорочною не збереже, від всякого нерозуміння, назавжди згине». Що означає пізнати свою віру? Це означає досягти стану ясного розуміння та ясного словесного формулювання істин, щоб по слову Апостола, дати відповідь кожному запитуючому (1 Петр. 3: 15). Пізнавати логічно свою віру, значить не мудрувати, а смиренно й без нарікань прийняти вчення святої віри. Що ж треба пізнавати? Все що входить у святу віру. Вказуючи все, стирається границя в різниці предметів та методів пізнання, та джерел вчення. Вказуючи все, звеличуються на п’єдестал важливості ті питання віри, що нам можуть здатися дріб’язковими та не заслуговуючими нашої особливої уваги. «Уважайте, щоб поводитися обережно» пізнаючи свою віру, тут все має значення (Еф. 5: 15). Чи всім це потрібно? Звісно, що всім віруючим, адже тоді для чого вступати в огорожу віри. Віра не є щось надлишкове, перевершуючи наші потреби, це є саме необхідне, як кисень, їжа та вода. Тому знати свою віру – це є необхідність найперша. Стан пізнання віри розділяють на усвідомлену та неусвідомлену. Усвідомлена віра – зберегла все і все в повноті встигла пізнати. Неусвідомлена віра – зберегла все, але не пізнала. Хто має неусвідомлену віру та по своїй недбалості перебуває так, той у небезпеці, бо цей сон – є передвісником смерті. Як пізнавати віру? Для цього не потрібно перепливати моря та океани, мандрувати країнами у пошуках прадавніх манускриптів. Віру сповідує така кількість людей навколо нас, що здається усвідомлення віри саме, насильно захопить душу, тільки йди і спитай.
3. Коли знайдена та пізнана істинна віра, та прийнята сердечною впевненістю, тоді бути не може, щоб християнин залишався байдужим до цього духовного багатства, серце його не наповнилося би відповідними почуттями, подібно до людини, яка стала наслідником великих земних багатств. Ці почуття настільки ж природні, наскільки й необхідні. Не приймати їх, тобто не звертати на них особливої уваги, слід лише тоді коли вони є, але збуджувати з напругою, коли їх нема, з жалем та скорботою про закаменілість свого серця. Ці почуття освячені прикладами Божої Матері, Святих Апостолів, і всіх Святих. Вони є наступні:
   1. Радісне та вдячне славослов’я. Так, Мати Божа оспівала першу християнську пісню (Лк. 1: 46). Єлизавета в радості волає (Лк. 1: 42). Захарія славословить (Лк. 1: 68-80). Господь Сам звернувся до Бога Отця ради віри Апостолів (Мт. 11: 25), і в іншому місці ублажає Петра (Мт. 16: 17). Апостоли часто об’являючи істини віри, прибавляють: «Благословенний Бог…» (1 Петр. 1: 3; Еф. 1: 3).
   2. Відчуття заспокоєння чи безпечності. Ми гинемо: над нами меч гніву, а під нами пекельна бездна, готова нас пожирати. Хто ж повірить, того всі біди ці не торкнуться. Усвідомивший це все, має відчувати, ніби він від холоду, дратівливого сирого вітру, прийшов у теплий спокій. Це почуття у апостола Павла зображено під видом «субботства», тобто відпочинку (Євр. 4-та глава). Метушливий людський розум все риється в надії знайти щось краще, і нічого не знаходить; віра ж дає все: і всю мудрість, і всі засоби.
   3. Любов, як взагалі до всієї віри, так і до кожного її догмата, до правила та постанови. Це у загальному значить тримати віру, бо віра в серці, а не в голові. І взагалі, чи можна не любити те, що є святе, істинне, Божественне, спасительне. Хто любить істини віри, ненавидить протилежне їм, і лице, і думку, тому й далекий від падіння і сам є стовпом віри. Таким чином, це найсвятіший та найглибший обов’язок: люби віру та всі правила її.
4. Хто пізнав та полюбив єдину істинну віру, той не може не свідчити своєї до неї вірності. Від сповнення серця говорять вуста (Мт. 12: 34). Свідоцтвом цієї вірності є наступне:

1. Сповідування віри, тобто відкрите, щире, небоязке ділом та словом виявлення, в чому полягає ця свята, єдина, істинна віра. Сповідування віри є двох видів:
   • Загальне та повсякчасне. Це означає відкрито, щиро та небоязко говорити, діяти та жити по правилам святої віри, незважаючи на те як про нас будуть казати, як будуть дивитись, та як по відношенню до нас будуть судити інші. Сором та зніяковіння по відношенню до своєї віри – знак маловірства та слабої впевненості. Саме тут звучить заповідь Спасителя, не соромитися сповідувати Його перед людьми (Лк. 9: 26; Мт. 10: 33).
   • Особливе сповідування віри під час гонінь. Богоподібне та Апостольське. Пам’ятати треба, що гоніння можливі у любий час. Як же потрібно діяти під час гонінь ми знайдемо в життєписах святих мучеників. Якщо відчувається страх і є можливість сховатися та втекти, не буде у цьому гріха. Адже й Господь казав: «А коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого…»
     (Мт. 10: 23). «Сховайся на хвилю малу… бо Господь ось виходить… навідати провини мешканців землі…», – каже пророк (Іс. 26: 20-21). Але якщо силою християнин схоплений, нехай не зганьбиться Христа серце його і страх покине його душу і Бог, як і обіцяв, підкаже, тільки йому відомим методом, що казати та як діяти.
2. Ревність про розповсюдження віри. Хто пізнав істину, той не може про неї мовчати. Душа хоче розповісти усім, що поза цієї істини немає життя, тільки погибель. Немає майбутнього, тільки смерть. Хто має цим займатися? Звісно, що обов’язок у першу чергу лежить на священних лицях, але і кожному християнину, як можна загородити вуста коли він відкриває іншим святу віру? Кому ж проповідувати? І своїм, і чужим. Бачиш согрішаючого, напоуми добрим словом (Мт. 18: 17). Як це робити? І словом, і письмом. Живе слово вимагає терпеливості та премудрості, але воно рішуче бо напряму вступає у боротьбу з душею. Письмо легше, у ньому лице сховано. Тут панує сама істина. У читаючому воно передбачає більше свободи та зрілості переконань. Але письмо всюди має доступ та зберігається на віки, в цьому його перевага перед живим словом. Істинну ревність за розповсюдження віри перед усім потрібно відрізняти від буйної, нерозумної, фанатичної. Як же відрізнити? Істинна ревність має наступні ознаки:
   • Перша ознака – ревність має тверду, змістовну, розумну впевненість в істині святої віри, з повнотою пізнання її. Хто ж переповнений незмістовною ревністю, чи фанатичною, той не має ясного розуміння своєї віри, та ревнує про розповсюдження своїх суджень віри, а не істини. Апостол нам заповідував проповідувати від чистого серця, благої совісті, нелицемірної віри (1 Тим. 1: 5).
   • Друга ознака – відчуття покірності та рабства істині і Богу. Не можемо не говорити того, що бачили, кажуть Апостоли (Дії 4: 20). Ми раби, кажуть працівники Божі, тобто, істинний ревнитель Божої віри Бога воцаряє, а не себе, до Бога веде, а не до себе.
   • Третя ознака – благаючий тон любові та переконань з самопожертвою, без відчуття своєї величі та зарозумілості, тобто з відчуттям та думками самоприниження. Заради Христа молимо, кажуть Апостоли, примиріться з Богом (2 Кор. 5: 20).
   • Четверта ознака – мужність. Проявляється вона як видимим, так і таємним ділом. Бо буває так, що по нетвердості характеру, чи слабкості слова хтось не розповсюджує істини, але ревнує про її розповсюдження, що виявляється через вилиті Богу молитви. Коли все, що було потрібно зроблено, Бог цінувати буде, силу ревності, а не одні плоди, які є в Його владі. Існують особливі проповідники, надзвичайно виявляються Богом, Ним ведуться до цілі та під Його опікою виконують потрібне. Тобто, мужність – це молитва з терпінням коли не має можливості щось змінити та відкрита діяльність з молитвою, коли це можливо.

5. Збереження віри: своєї сердечної віри, чи своїх переконань; та сповідуємої віри. Коли щось любиш, то бережеш це як зіницю ока. Так відбувається і по відношенню до віри, якщо її любиш. Берегти її треба від усього шкідливого та підкріпляти корисним. Але спочатку про шкідливе. Виникає воно як з середини так і з зовні. 
   • У першому випадку це думки, що можуть зруйнувати усю віру, чи частину її. Різні ці думки за своїм характером, одні миттєві, з’являються і в той же час зникають, інші вражають в серце і таким чином підсилюється логіка думки сердечним почуттям, а також, одні стосуються питань віри які ми твердо знаємо, а інші чогось ще нам невідомого в нашій вірі. Ці думки можуть виникати від нашого нечистого серця, але загалом їх джерелом є отець лукавства. В любому випадку потрібно подібні думки одразу ж проганяти логічними переконаннями збуджуючи в серці ненависть проти них, бо ненависть – це є істинне духовне виблювання скверни та нечистот з душі. Поблажливість їм та неуважність до їх виникнення шкідливі для людини. 
   • Інша внутрішня небезпека – від страстей. В злохудожній душі не може триматися істина. Бо логіка напряму залежить від практики, будується нею. Тому й істинна, жива віра не може триматися пристрасним віруючим. Як він життям її не тримає, то як втримає її переконань? Шкідливість для нашої віри з зовні приходить від людей, з якими ми спілкуємося, та книг, які читаємо. Тут легше, людей, що можуть нашкодити нашій вірі треба уникати, а подібних книг не читати. До таких радикальних мір потрібно звертатися тоді, коли віруючий відчуває шкідливість для своєї віри. (1 Кор. 15: 33;
     2 Сол. 3: 6; Рим. 16: 17; Кол. 2: 8). Звісно не збуджуючи в серці ненависті до самої людини. Чим же корисним потрібно підкріпляти свою віру? Спілкуванням з людьми глибоко віруючими, читанням Святого Письма, творів святих отців, благими роздумами про віру, чи про догмати віри. І звісно ж причастям Святих Христових Таїн, щоб тримати джерело істини у своєму серці.