Іноді найважчі жертви — це не ті, що ти приносиш, а ті, які змушуєш прийняти інших

Нова стояв серед густого лісу, зануреного в туман, що, здавалося, вбирав навіть звуки. Гілки дерев простягалися, наче руки, зникаючи в молочній пелені. Раптом він почув знайомий голос позаду, той, який не сплутаєш ні з чим. Голос Оріанни.

— Ти зовсім нічого не змінився, брате, — промовила вона, з нотками ніжності й докору в голосі.

Нова різко обернувся. Вона стояла перед ним, така, якою він пам'ятав її в останній день. Струнка, зі своїм впертим поглядом і м'якими, хвилястими пасмами блакитного волосся, що спадали на плечі. Але в її очах не було радості, як і в нього. Лише тягар незбагненного.

— Оріанно... — голос його був хрипким. Він опустив погляд і тихо додав: — Пробач мене. Я... я не зміг. Я не помстився за тебе.

Вона лише покачала головою, її вираз обличчя наповнився сумною мудрістю.

— Ох, дурнику, — зітхнула Оріанна, наблизившись до нього. — Невже ти думаєш, що це важливо? Ми не для того тікали від війни, щоб ти знову в неї вляпався.

Нова хотів відповісти, виправдатися, але слова застигли в нього на язиці. Він бачив її біль, біль не за себе, а за нього.

Вона обійняла його, тепло і міцно, як це робила колись, коли вони були дітьми. Він не відповів на обійми, просто стояв, а відчуття безсилля лише глибшало.

— Оріанно... — прошепотів він.

— Ти завжди був сильним, брате. — Перебила його сестра. — Не тому, що міг боротися, а тому, що міг вижити, навіть коли все здавалось втраченим. Не підведи себе, Нова.

Туман навколо став густішим, і постать Оріанни почала розчинятися у його безкраїй білій пелені. Нова простягнув руку, наче намагаючись утримати її, але знав, що це марно. Її образ зник, залишивши по собі лише холодний вітер тиші.

— Оріанно... — шепотів він, але у відповідь почув зовсім інший голос.

— Ти всього лише солдат, яких багато...

З темряви туману виступила постать Аргенса. Його очі були холодними, наче крига, а слова звучали, як лезо, що ріже саму душу.

— Якого ти вирішив, що ти унікальний? — продовжив він, наближаючись до Нови. — Я бачу тебе наскрізь, хлопче. Твої страхи, твої сумніви, твою слабкість.

Нова застиг, наче вбитий словами. Він намагався щось сказати, але голос застряг у горлі. Аргенс зупинився перед ним і, схрестивши руки, подивився просто в очі.

— Ти думаєш, що це все через тебе? Що ти важливий? Дозволь сказати тобі правду: ти лише піщинка в безкрайньому океані. І твоя доля нічим не особлива.

Ці слова били по Нові, як удари молота. Він опустив голову, відчуваючи, як під його ногами провалюється ґрунт. Але раптом почув інший голос.

— А я віддав своє життя за тебе, Нова.

Він підняв голову і побачив Гретора, який стояв неподалік. Той недбало тримав у руці цигарку, яка тліла червоним вогником у білому тумані. Гретор повільно затягнувся, видихнувши дим, який наче змішався з туманом, і підійшов ближче.

— Ти, звісно, хороший боєць, — продовжив він, з усмішкою, яка не приховувала гіркоти. — Але знаєш, чому я пішов на смерть? Не тому, що ти був кращим. А тому, що ти був ще живий.

Гретор зупинився, зазирнувши Нові просто в душу своїм спокійним, але проникливим поглядом.

— У цьому вся суть, друже. Ми всі змінюємо одне одного. Ти живий, бо я обрав тебе. І тепер ти носиш це на собі, хочеш ти цього чи ні.

Нова відчував, як його серце стискається. Він опустив погляд на землю, у якій тепер бачив відображення своєї провини і тягаря, що ліг на його плечі.

— Але ж я не знаю, як це виправдати, — прошепотів він.

Гретор знову усміхнувся і кинув цигарку під ноги, розчавивши її чоботом.

— Це твоє випробування, Нова. Знайди сенс сам. І хай би яким він був, пам’ятай: ти живеш не лише заради себе.

Його слова залишилися у повітрі, коли фігура Гретора почала розчинятися у тумані. Сміх Оріанни, тихий і водночас тривожний, лунав звідусіль, огортаючи Нову. Він крутився на місці, намагаючись знайти її у густому тумані, що обгортав ліс.

— Оріанно! — крикнув він, але у відповідь почув лише її дзвінкий сміх, що здавалося, насміхався з його безпорадності.

Він побіг, не розуміючи, куди прямує, сліпо кидаючись у бік голосу. Нога зачепилася за коріння, але він не зупинявся, гукаючи її ім’я знову і знову. Туман густішав, стискаючи його наче в пастці. І раптом, з нічого, різкий удар припав йому в голову.

Все зупинилося. Світ навколо спалахнув яскравим білим світлом, що боляче різав очі. Нова впав на коліна, закривши обличчя руками. Світло почало згасати, і тепер він бачив лише силуети, які поступово набували чітких обрисів.

Перед ним стояла вона — у білому халаті, з обличчям, що здавалося знайомим і водночас далеким. Нове місце, стерильне й холодне, несло запах антисептиків. Нова лежав на лікарняному ліжку. Все його тіло було перебинтоване, а біль, глибокий і пекучий, пронизував кожну клітину. Він намагався підвестися, але сили його залишили.

— Оріанно… — слабким голосом повторив він.

Її очі на мить зустріли його, але в них не було того тепла, якого він чекав. Вона нічого не сказала. Лише швидко обернулася і побігла до дверей.