За 2420 км від Лондона

Фінальний матч чемпіонату світу з футболу закінчився о 22-45 за київським часом. Вулиці українських міст, селищ та сіл були порожні ще деякий час.

Справа в тому, що відразу після матчу багато десятків тисяч літрів спиртного було вилучено з морозильників та холодильників та виставлено на святковий стіл. Найпопулярніший тост цього вечора міг би вирахувати будь-який школяр – «За Перемогу!».

За півгодини на вулиці стали висипати люди, які у своїх мікрорайонах міст створювали людські струмки, що стікалися на центральних вулицях. Господарі кафешок та ресторанів пригощали своїх клієнтів спиртним за рахунок закладів. Скрізь чулися пісні та гучні вигуки.

Складалося враження, що міста, селища та села співали та кричали одночасно. У Києві сталося щось несподіване.

Завдяки надефективній комунікативності соціальних мереж, уболівальники стали про щось домовлятися, і вже до півночі людські річки з різних районів потекли до стадіону «НСК Олімпійський».

Як цей стадіон тільки не називався. З 1923 року і до 1924 року це був Червоний стадіон імені Лева Троцького. З 1924 року і до 1935 року стадіон називали Червоним стадіоном без жодного там імені.

До 1938 року це був республіканський стадіон імені Станіслава Косіора. До 1941 року це просто республіканський стадіон. До 1943 року назва стадіону була – «Всеукраїнський стадіон».

Починаючи з 1943 року стадіон називався «Республіканський стадіон імені Микити Хрущова». Така назва була біля стадіону до 1962 року.

До 1979 року стадіон називався просто – Центральний стадіон. До 1996 року стадіон називали Республіканським стадіоном. А вже з 1996 року стадіон отримав свою останню назву – «НСК Олімпійський».

Народ хотів потрапити на трибуни свого улюбленого стадіону. Проте, охорона мала інші думки з цього приводу. Виник невеликий конфлікт, який вирішився дуже швидко.

Щоб уникнути поганих подій, охоронці, попередивши своє начальство та поліцію, відчинили ворота і запустили урочистих уболівальників на трибуни.

А далі сталося ще несподіваніша річ. Серед уболівальників, зрозуміло, були і музиканти, і співаки. Всім відразу все стало ясно.

До стадіону потягнулися ансамблі, оркестри та співаки. Такого гуляння цей стадіон не знав із дня свого заснування. Одного разу цей стадіон ревів так, як ревів свого часу неандерталець, який завалив мамонта.

Це було далекого 1975 року, коли улюблена команда киян святкувала перемогу над суперпотужною та знаменитою німецькою командою. Тоді від радості та захоплення кожен третій, хто був на трибунах, плакав, як дитина, не в змозі стримати сльози радості та захоплення.

Уболівальники цієї ночі розташувалися на стадіоні так, як їм і належало - на трибунах. А футбольний газон окупували музиканти зі співаками.

Почалося святкування тієї події, яка відбулася за 2420 кілометрів від стадіону кілька годин тому.

Самопальний та експромтний концерт вийшов не гіршим від спеціального підготовленого. Багато десятків тисяч українців на трибунах відводили душу на найвищій ноті. Все було чудово!

За годину після початку стихійного концерту, на стадіон під'їхали буфети та інші заповзятливі торговці, які запропонували присутнім як їжу, так і спиртне. Сувеніри теж ж були. Поліція та інші офіційні служби заплющили очі цієї ночі на порушення правил торгівлі та багато чого іншого.

Цієї ночі в Києві було все, крім заворушень. Тільки до сьомої ранку народ став потихеньку розходитися. Багато хто приходив на роботу після безсонної ночі та із запахом перегару. Але, розуміючі начальники цього понеділка нікого не карали.

Після закінчення робочого дня святкування великої футбольної перемоги продовжилося, але вже у форматі фанатів. Інші увійшли до звичайної буденної колії свого життя.

Щоправда, луна перемоги ще лунала не один тиждень у вигляді концертів, нагороджень, зустрічей із переможцями, яких Чубенко страшенно не любив, але доводилося з цим миритися.