Війна

Усі питання, що стосуються чемпіонату світу, вирішувала, зрозуміло, національна федерація. Чубенко мав нульовий вплив на її працівників.

Про Гоголя й казати не доводилося. Лумельський та Сорочинський були людьми не футбольними, а отже, також жодного впливу на чиновників від футболу не мали.

Схилити керівництво федерації до ухвалення рішення про представництво країни окремим клубом, тим більше, під керівництвом клубного тренера, а не тренерів збірної, було малоймовірним.

Саме тому, як перший крок, Чубенко вирішив показово розгромити "Вимпел" і достроково виграти чемпіонат, щоб залучити на свій бік, якнайбільше вболівальників, журналістів та тренерів з чиновниками.

Наступним кроком Чубенка у війні за мундіаль була робота зі ЗМІ, як і у випадку, коли доводилося з боєм доводити своє право виступати на дорослому чемпіонаті. Олександр Васильович чудово розумів, наскільки важливо здобути перемогу саме на цьому фронті, інакше чиновники поховають не лише його мрію, а й мрію мільйонів уболівальників.

Його бесіда з Лумельським із цього приводу пройшла без затримок, і Геннадій Михайлович одразу все зрозумів і дав добро на будь-яке фінансування ЗМІ, яке буде потрібно.

«Ось він – останній бій. Саме бій із чинушами з федерації і вирішить долю реформ у світовому футболі та долю завоювання Кубка світу чи провалу виступу на мундіалі. Візерунок долі малюється дуже дивно.

Адже доля світових футбольних реформ залежить, хоч як це не дивно, від національних футбольних чиновників однієї країни! Лише однієї!

Якщо подолати опір українських бюрократів, то світ побачить справжній футбол у всій його красі, і саме цей факт спонукає світову футбольну громадськість активізуватись у плані реформ. Ніхто не буде і не зможе замовчувати та камуфлювати виступ української збірної.

  Сам виступ на чемпіонаті – справа техніки. Зараз головне зробити все можливе і неможливе для отримання потрібного рішення федерації» - подумав Олександр.

З різницею у кілька днів, головні інтернет-видання, телеканали та інші представники ЗМІ виклали статті, де вважали безумством – посилати на чемпіонат тих, хто і десятої частки не показував того рівня, який продемонстрували кожен із гравців «Беркуту».

А тим часом керівництво української національної федерації спочивало на лаврах. Вони вважали, що Сорочинський, як президент клубу, буде зобов'язаний відрядити до збірної стільки своїх гравців, скільки йому скажуть і яких скажуть. Формула авантюри була простою.

Призначений головний тренер збірної Деревинський Андрій Всеволодович мав намір взяти з «Беркуту» вісім ключових гравців та розбавити їх талановитими гравцями з інших клубів. Костяк команди був, зрозуміло, беркутівським, а це означало, що гра збірної буде успішною, що й вимагалося Деревинському.

Він навіть не мріяв про Кубок світу. Його цілком влаштував би вихід у півфінал, що давало б йому продовження контракту як головному тренеру збірної плюс різні «плюшки» за успішну гру на мундіалі.

Такий був план у ділків із федерації та керівництва збірної. Для них його здійснення було б успіхом. А для Чубенка, Гоголя, Ходирєва та Глуховері – зрадою вболівальників та країни загалом.

Чубенко подібного не міг допустити, чого б це йому не вартувало. Потрібно було максимально готовим до засідання президії федерації, до якого залишалося кілька днів.

Демарш ЗМІ щодо планів федерації футболу змусила трохи похвилюватися високих чиновників. Але, як вони вважали, на засіданні президії федерації все вирішиться, і питання буде закрите.

У призначений день у призначений час футбольний будинок ожив. Вестибюльний зал заповнився різними людьми. Навіть у банкетному залі, розташованому, на першому поверсі був якийсь рушник.

Очевидно, співробітники готувалися до відзначення якоїсь події. У журналістів з охороною сталася сутичка, оскільки співробітники охорони не пропускали працівників ЗМІ, мотивуючи це тим, що вони не мають спеціальних перепусток і не мають офіційних запрошень.

Але журналісти не збиралися здаватися. Пролунали дзвінки до спілки журналістів, міністерства юстиції, до приймальні президента федерації і навіть до офісу президента країни. За півгодини погоджень, журналістів пропустили на засідання президії.

На цьому засіданні був присутній і Гоголь Кирило Олександрович як головний тренер команди, яка делегує гравців до збірної. Кирило був проінструктований Чубенком і почував себе впевнено та войовничо.

Порядок денний засідання складався лише з одного питання. Затвердження складу збірної на майбутній чемпіонат світу, путівку на який збірна країни виборола минулого сезону. Причому завоювання відбулося далеко не блискуче.

Команда не вийшла з підгрупи, але завдяки стиковим матчам з такими ж невдахами з іншої групи вдалося досягти бажаної путівки. Такий виступ збірної вважався великим успіхом.

Усі говорили про заповітну путівку так, ніби вона віщувала взяття Кубка світу. Якби хтось у ті дні заговорив про путівку, як про відкриття шляху для завоювання Кубка світу, то його не зрозуміли б або порахували божевільним.

Такі словосполучення, як «Перемога на чемпіонаті світу» чи «Завоювання Кубка світу», були недосяжними для розуміння як журналістів, тренерів, так і мільйонів уболівальників.

Після церемоніальних вступів слово надали Деревинському як головному тренеру збірної. Журналістам, після скандалу з їхньою перепусткою на засідання, дозволили бути присутніми, але категорично заборонили виявляти знаки своєї присутності. Їм дозволили лише спостерігати.

Андрій Всеволодович почав із вихваляння з приводу завоювання путівки на чемпіонат світу. "Краще б промовчав, ганебник" - подумав Гоголь.

Потім він похвалив сенсаційно успішний виступ команди «Беркут» на чемпіонаті країни та заявив про необхідність залучення до лав збірної вісьмох гравців новоявлених чемпіонів.