Повноліття

Команда "Беркут" відзначила восьмиріччя свого існування. За цей час колектив втратив одного бійця. З команди у 16 років пішов Пашетов Кирило.

Ішов хлопець із важким серцем. Папа хотів зробити його професором університету. Кирило ж роздвоювався у своїх бажаннях. З одного боку, йому подобалася хімія, а з іншого - тягнуло на футбольне поле.

Так чи інакше, але хлопець зробив свій вибір. А команда з кожним днем міцніла і перебувала у фокусі уваги вже світових ЗМІ.

Чи це не жарт. Такого не було ніде у світі. То була суперсенсація. 18-річні пацани не залишили жодних шансів своїм іменитим суперникам у національному чемпіонаті. Хоч як намагався Чубенко, але приховати ігровий потенціал не вдавалося.

Одна поразка і дві нічиї розглядалися футбольними фахівцями крізь велику лупу, після чого вони дійшли висновку, що результат цих ігор, хоч і не схожий на договірняк, оскільки нічого не вирішував з однієї сторони, викликав великі підозри, щодо природності подій на полі.

  Сам факт участі юнаків у дорослому чемпіонаті був наслідком справжньої війни між симпатиками клубу з федерації та Лумельським з одного боку та недоброзичливцями, заздрісниками, представленими у тій самій федерації з іншого боку. Лумельський дуже вміло підключив ЗМІ у потрібний момент, та інформаційна бомба зробила свою справу.

Усі вже давно знали, що у "Беркуті" править бал Чубенко. Відома приказка "Що знають двоє, то знає і свиня" і тут не дала збоїв.

Чубенко, Лумельський, Сорочинський та Гоголь не встигали відбиватися від пропозицій, купити у них то одного, то іншого, то кількох одразу футболістів. Причому ті, хто пропонував, погоджувалися на ту суму, яку назве сторона "Беркуту".

Спортивне керівництво клубу та Лумельський із Сорочинським домовилися, що продажі будуть, але не раніше, ніж через два роки. У Стуса Олександра Івановича з'явилося багато роботи.

Це було пов'язано переважно з пересуванням команди, як сухопутним способом, так і за допомогою літака. Якось служба безпеки у прямому сенсі врятувала команду.

На одному з поворотів автобусного маршруту команди, яка їхала на чергову гру, співробітники «Беркуту» вчасно виявили місце для теракту. Кіллер встиг піти, а на місці його лежання виявили гранатомет.

Керівництво "Вимпелу" ставилося до успіхів "Беркуту" відверто вороже. "Вискочки", "удачливі дилетанти", "авантюристи"; чого тільки не звучало з їхніх вуст на адресу молодої команди.

На Лумельського накочувався дев'ятий вал слави, популярності та шанування. Геннадій Михайлович, як засновник та творець клубу, насилу витримував усе це. Адже всім відомо, що підірвати здоров'я можуть як негативні, а й позитивні емоції.

Він ладен був на руках носити Чубенка, і останнім часом не втомлювався говорити Васильовичу, що профінансує все, що він йому скаже без передмов, умов та обговорень.

Дружина інвестора проекту якось йому сказала після перемоги "Беркута" на чемпіонаті країни:

- Генко, ти, звичайно, у мене дурник, але з Чубенком ти перевершив себе! Як ти йому повірив? Як ти на нього вийшов?

 - Він мав бездоганну логіку. До речі, дякувати потрібно передусім Петю Пашко. Це він знайшов Чубенко у ютубі та скинув мені заслання. Завтра ж підніму йому зарплату, бо він через свою скромність ніколи з цього приводу до мене не підійде.

Така тоді у подружжя відбулася розмова.

Сорочинського вся ця «софітна» метушня оминала, бо всі розуміли, що реальні герої проекту під назвою "Беркут" це Лумельський та Чубенко. Щоправда, Чубенко всю пресу посилав подалі, відмовляючись категорично розмовляти з ними, посилаючись на те, що він лише помічник головного тренера і перенаправляв їх до Гоголя.

Всі були здивовані тим фактом, що чемпіонат було завершено, але беркутівці залишалися на базі, і ніщо не говорило про те, що вони йдуть у відпустку.

Один із юрких журналістів зумів пробитися до гравців команди на церемонії їх нагородження та запитав:

- Коли ви йдете у відпустку?

- У відпустку від чого? Від футболу? - Відповів питаннями, не замислюючись, Діма Міхрамов. Його партнери дружно по-молодецьки, заржали, залишивши журналіста з його здивуванням.

Команда "Беркут" стала чемпіоном за сім турів до закінчення чемпіонату. Але ключова гра з "Вимпелом" у другому турі хоч нічого вже не вирішувала, але була для Чубенка та Гоголя знаковою.

Вони хотіли показати країні, що вони не просто чемпіони з обставин, а недосяжні для будь-яких конкурентів чемпіони. Цю гру вони виграли з рахунком 5:0.

Чубенко, звичайно ж, міг виграти цей чемпіонат значно скромніше, щоб не привертати до себе якнайменше уваги, але кон'юнктура подій диктувала свій сценарій.

План Чубенко був простий, зрозумілий і, на жаль, наївний. Олександр думав, що з нічиїми, навіть програшем, зможе тихенько припливти до фіналу чемпіонату, випереджаючи конкурентів на пару очок.

Далі домовиться з керівництвом федерації про подання країни на чемпіонаті світу своєю командою в повному складі. А далі, не привертаючи до себе уваги, потихеньку, але дістатися фіналу чемпіонату світу, де і дати справжній бій сучасному футболу в особі іншого фіналіста.

Такий у Чубенка був наївний план. Можна навіть сказати інфантильний. Але, чим більше успіхів було у команди, тим більше зуби скалили недоброзичливці, в тому числі і з національної федерації.

Адже там працювало багато людей – протеже «Вимпелу». Чубенко зрозумів, що ніхто йому килимову доріжку не стелитиме, і про національне представництво своєю командою на чемпіонаті світу він може лише помріяти.

Зрозумівши це, Чубенко вирішив набрати обертів до кінця чемпіонату, а "Вимпел" показово розгромити, щоб набрати якнайбільше прихильників перед битвою за чемпіонат світу. Сам сценарій подій говорив про те, що жодних домовленостей не буде, а буде справжня війна між тими, хто мріяв про футбольні реформи про лідерство українського футболу на міжнародному рівні та тими, кого більше цікавили особисті інтереси та інтереси кланів, до яких вони належали.