Закрите тренування

У Чубенка задзвонив телефон. Так, слухаю вас, Геннадію Михайловичу! – на екрані телефону світилося прізвище Лумелський.

- Олександре Васильовичу, любий, хотів би з вами побачитися.

– До вас заїхати?

- Ні ні. На цей раз, хотів би я приїхати до вас, у ваш футбольний храм.

- Хіба це мій? Це ваш футбольний храм.

- Ні ви помиляєтесь. Це ваш храм. Комплекс нерухомості юридично належить мені. Але, все це господарство для мене – лише нерухомість, і не більше. Для вас же, любий мій Олександре Васильовичу, ці будівлі, поля, манеж – святе місце.

Ви самі про це говорили. Отож я хотів би до вас приїхати на базу. Занадто багато розмов ведеться навколо ваших тренувань серед моїх знайомих та ділових партнерів. Адже ваші турнірні успіхи просто фантастичні і ніким не зрозумілі.

Я хочу побачити на власні очі ваші тренування, якщо, звичайно, ви не заперечуєте.

- Про що ви кажете, Геннадію Михайловичу? Ви можете приїжджати до нас у будь-який час без будь-яких погоджень. Коли ви хочете приїхати?

- Якщо не заважатиму, то можу через півтори години бути у вас. Коли у вас є тренування?

- За годину та сорок хвилин. Якщо приїдете, як кажете, то встигнете до тренування. А я виконаю функцію провідника у світ нашої футбольної технології.

- Домовилися - Олександр почув гудки і поклав телефон у кишеню. За півтори години Лумельський був на базі. Вже давно помічено, що дрібним бізнесменом може бути будь-хто, але великим – тільки той, хто цінує свій час, час інших людей, дорожить своїм словом.

Геннадій Михайлович належав саме до таких людей. Не дарма він зміг профінансувати проект Чубенка з такою легкістю, начебто купив у продавця морозива пачку пломбіру.

І це незважаючи на те, що найбільша в країні футбольна база коштувала багато мільйонів американських казначейських квитків. Машина Лумельського в’їхала на територію бази.

Геннадія Михайловича зустрів Олександр Іванович Стус, керівник служби безпеки "Беркуту". Він одразу провів господаря бази на тренувальне поле, де незабаром мало розпочатися закрите тренування «Беркуту».

Чубенко сидів у третьому ряду нечисленних місць для вболівальників.

- Бажаю здоров’я, Геннадію Михайловичу! - Олександр Васильович підвівся, потис руку Лумельському і посадив його поруч із собою. Стус поцікавився, чи він потрібен, і, отримавши негативну відповідь, пішов у свої справи.

– Ніколи не бачив ваших закритих тренувань. Про них уже ходять легенди. От я й зібрався до вас у гості, щоб побачити це все на власні очі, з вашого дозволу, любий мій Олександре Васильовичу.

- Із задоволенням познайомлю вас з тим, що ви спостерігатимете на полі. А ось і Степанич зі своїм помічником – Васильович вказав на щупленького молодика з дрібними рисами обличчя та добрим прямим поглядом.

Хлопець був худенький, але дуже енергійний. Доречно йому був і його помічник.

- Це Степанич? - Здивування Лумельського було очевидним.

- Так, так, саме він. Справа в тому, що хтось, дізнавшись про його по- батькові, почав називати його надалі Степанич, що дуже сподобалося всім співробітникам та футболістам. З того часу і приклеїлося до нього це ім'я.

– Я не зрозумів, чому стільки м'ячів винесли на поле? Їх же тут, мабуть, сто п'ятдесят – не менше – Михайлович був щиро здивований. Стільки м'ячів на полі він ніколи не бачив сам і ні від кого не чув про таку кількість.

- Їх двісті п'ятдесят. На деяких тренуваннях ми використовуємо триста м'ячів, але сьогодні немає сенсу. За м'ячами доглядає Степанич та його помічник.

Вони відповідають головою та зарплатою за стан м'ячів. Насамперед, це ступінь накачування м'яча.

- За ступенем накачування, наскільки я зрозумів, треба стежити?

- Звичайно! Обов'язково. Вважається, що в офіційних іграх використовуються м'ячі, накачані до тиску в одну атмосферу, а на тренуваннях достатньо накачувати їх до рівня 0,6 – 0,8 атмосфери. Але, я не дотримуюсь цих порад. У мене, що у грі, що на тренуванні, м'яч повинен мати однакову щільність.

Інакше, ні про яку м'язову пам'ять не може бути й мови. Степанич зі своїм помічником, здається, Владом орють як прокляті на цьому фронті, працюють, як раби на галерах. Адже їм після кожного тренування необхідно приспустити м'ячі за допомогою змащеної силіконом голки до рівня 0,5 атмосфери.

А коли підходить час наступного тренування, всі м'ячі, як один, які будуть застосовані на ньому, повинні мати тиск рівно одну атмосферу. Плюс, цим хлопцям потрібно щодня і не раз виносити на поле необхідні тренажери, ставити сітки, що екранують, для мінімізації розльоту м'ячів, встановлювати, при необхідності, мобільні рамки, якщо вони не встановлені і т.д.

Ось чому я клопотав за них, точніше за їхню зарплату. Адже за мінімалку ніхто їх обов'язки не виконуватиме.

- А що це за щити із увігнутою поверхнею винесли хлопці?

– Це тренажер «Хвиля» старої модифікації. Його суть проста. Залежно від крутості поверхні, м'яч, посланий у цей тренажер, повертається до футболіста, який посилає м'яч певною траєкторією.

Цей тренажер вічний, тому що дуже простий та надійний у використанні.

- А навіщо так багато футбольних воріт?

- Так треба, дорогий Геннадію Михайловичу. Просто повірте на слово.

- А це що, гармати?

- Так так. Їх сьогодні буде три і аж ніяк не менше. Сьогодні ми маємо розстрільний день для воротарів.

– Цікаво. Суть я зрозумів. А в інших клубах цим займаються?

- Дорогий мій Геннадію Михайловичу! Ви краще запитайте, чи серйозні професійні команди мають футбольні гармати? А як і є, то як ними користуються?

Одному відомому клубу, який неодноразово ставав чемпіоном своєї країни, привезли гармату. Головний тренер подивився і сказав: "Навіщо вона мені потрібна?". Після такої реакції, гармату накрили чохлом і відтягли у куточок, де вона і вкрилася віковим пилом.

Можливо, хтось і використовує гармати у тренуваннях, але я про це не чув – Чубенко замовк, бо ця тема була для нього болісною. Він не розумів, чому, очевидно корисне люто відторгалося опонентами.