Минуло ще кілька років...

Дітям уже було по п'ятнадцять років. Все йшло своєю чергою. Вони зміцніли фізично та духовно. Усі, як один, були двоногими. Це не означало, що неробочою ногою вони робили те саме, що й робочою.

Це було б невдалою фантазією. Насправді, неробоча нога всіх вихованців Чубенка була розвинена технічно на 70 відсотків від робочої ноги, що відповідало майстерському коефіцієнту. А це, своєю чергою, означало, що хлопці були двоногими.

Інакше й бути не могло, бо Чубенко завжди і всім казав: "Інваліди мені в команді не потрібні". Принцип володіння технічним арсеналом був простий: свої амплуальні навички у футболіста мають бути лише на рівні відмінно та добре, а навички представників інших амплуа - лише на рівні задовільно.

До 15 років принцип взаємозамінності у команді було вирішено. Нехай на рівні "задовільно", але вирішено. А це означало, що принцип тотальної взаємозамінності, про який у 70-х роках минулого століття мріяв голландський кумир мільйонів Кройф (тотальний футбол), але так і не побачив, автоматично реалізовував принцип усереднення матчевого навантаження гравців.

Для того, щоб перевірити на практиці міць принципу усереднення матчевого навантаження, необхідно було б грати на великих швидкостях, викладаючись на рівні великих і дуже великих навантажень, але це було неможливо, оскільки довелося б показати потенційному супернику, на що здатна команда.

Чубенко був категорично проти, бо знав, що якщо побачать реальну силу команди, то зроблять усе можливе та неможливе, щоб знищити на корені його мрію, знищити, якщо не команду, то її можливість грати десь під будь-яким приводом. Васильович розумів, що у такій ситуації навіть Стус Олександр Іванович зі своєю службою безпеки нічого не зможе вдіяти.

Чубенко свято дотримувався принципу «Береженого Бог береже» і тому не ризикував; надто вже велика ставка з його боку лежала на ігровому столі життя. Принцип взаємозамінності, як і гру хлопців, в умовах великих, але не граничних навантажень, Чубенка з Гоголем перевіряли на тренувальних іграх, поділяючи футболістів на дві команди у скороченому складі, але з питомою щільністю заповнення гравцями майданчика, що дорівнює стандартному.

На таких матчах було багато роботи у Антіна, який відповідає за спеціальну та загальну «фізику» гравців та у командного лікаря – спеціаліста в галузі екстремальної та спортивної медицини Білошапка Олени Володимирівни.

Сім головних видів удару Чубенка з Гоголем та Ходирєвим ставили гравцям семи амплуальних позицій – центрфорвардам (правим та лівим), спайдеру, правим та лівим спайдербекам та лівим та правим вінгерам. Це були такі удари:

- класичний удар;

- удар підйомом;

- удар шведою;

- удар напівпідйомом;

- обвідний удар внутрішньою частиною стопи (удар нутром);

- удар щокою (шпаном, як любив говорити Чубенко);

- удар із контрового накату;

Щодо трьох захисників у стартовій амплуальній стійці команди, яку Чубенко називав «діамантовою», то від них також вимагалося володіння ударним мистецтвом, але на задовільному рівні. Що ж до центрбека, який стає у фазі оборони команди опорником, він просто повинен був вміти бити з контрового накату.

Чубенко особисто контролював ударну міць команди, і тому, хто без ентузіазму опановував мистецтво удару, м'яко натякав на імпотентність та на слабкі перспективи гри в основі команди, що підбадьорювало гравців. Одному він сказав таке:

• Ти забув про клятву? Ти забув про те, що в присутності всієї команди обіцяв самовдосконалюватись, а зараз пробуксовуєш? Чи ти чоловік, якщо не тримаєш слово? – футболіст стояв червоний, як рак. Чубенко відчитав цього хлопця, певна річ, приватно.

І вже за місяць проблемне місце в технічному арсеналі того, хто завинив, стало навпаки – його візитною карткою. Було цілком очевидно, що подібний рівень техніки може бути досягнутий лише із застосуванням індивідуального сегмента у тренувальному процесі.

За цю роботу головою відповідав Ілля Олександрович та частково Антін Золотомирович. Усі індивідуальні майданчики хлопців, недалеко від їхнього місця проживання, були проінспектовані.

Деякі майданчики були забраковані, а натомість тренери знайшли гравцям підходящі місця для індивідуальних тренувань.

«Беркут» намагався грати не у всіх турнірах поспіль, а вибирав лише ті, де команди являли для них хоч якийсь опір. Але, і в цих турнірах хлопцям було категорично заборонено вигравати з різницею більшою, ніж у три м'ячі.

Іноді Чубенко давав завдання грати проти тієї чи іншої команди з форою в кілька м'ячів, яку гасити хлопцям потрібно було протягом тайму, а іноді й упродовж двадцяти хвилин, відіграваючи два, три, а іноді й чотири м'ячі.

Тренерам інших команд було незрозуміло, як гравці «Беркута», роблячи непробачні помилки на початку гри, потім грали настільки злагоджено та безпомилково, що це було на рівні нереальності. Іноді батьки чули розмову чужих тренерів приблизно такого змісту:

- Якісь дивні ці беркутівці. Я такої нестабільної команди ще не бачив. То програють тайм ущент, то грають так, ніби ніякого відставання в рахунку не було. Дивно, що вони, просідаючи в одній частині матчу, піднімаються в іншій і в результаті – перемагають.

- Іноді грають унічию – доповнював інший тренер.

- Згоден. Але чомусь ніколи не програють. І ще. Ти помітив, що вони уникають турнірів, де грає академія "Вимпелу"? Помітив?

- Точно. Схоже, що за всієї їхньої дивної нестабільності вони будуть крутіші за «Вимпел». Як думаєш?

- Мабуть ти маєш рацію».

Хоч як би не камуфлював Чубенко гру створюваної команди, все одно з боку, навіть дилетанту було видно силу цієї команди. Було дивно, що гравці іноді робили грубі та дуже грубі помилки, але ніколи не робили дрібних, малозначних.

Спостерігаючим було невтямки, що грубі помилки, які вони бачили, були штучними, навмисними.

Як би там не було, а інші команди, в особі своїх тренерів та агентів, розпочали полювання на гравців «Беркуту».