Ножиці та стрічка

Ось і настав довгоочікуваний день великої, можна сказати, історичної покупки Лумельським клубної бази знаменитого футбольного клубу «Вимпел». Господарі клубу, з причин, відомих лише їм одним, побудували для своєї команди іншу базу, значно південнішу за Київ.

Чи то їх бентежила застаріла інфраструктура із совковим водо- та електропостачанням, із застарілими технологічно-тренувальними полями, чи їм хотілося відійти подалі від мегаполісу. Ніхто до ладу не знав про причини передислокації найвідомішої команди.

О 17-00 Києвом, Ауді А8 Лумельського під'їхала до вхідних воріт вже його бази. У машині сиділи четверо: водій Геннадія Михайловича, він же охоронець бізнесмена, сам новоспечений господар футбольної бази, дружина та ще один охоронець.

Другого охоронця Лумельський залучав з особливих випадків, коли обставини були нестандартними та новими. За машиною Лумельського розташувався мерседес Сорочинського, в салоні якого, за кермом, був сам Валерій Тихонович, поруч сидів Чубенко, а на задньому сидінні розташувалися їхні дружини.

На церемонію приїхав Пашко, Стаквель та інші запрошені. Всі були зі своїми дружинами, окрім Петра, який ще не знайшов собі супутницю життя.

Ворота відчинилися воротарем, і машини заїхали на територію придбаної футбольної бази, але лише на кілька десятків метрів. Дорогу їм перегороджувала червона стрічка, натягнута від одного краю дороги до іншого.

Лумельський і всі, хто приїхав, підійшли до стрічки. Хтось із обслуговуючого персоналу подав ножиці Геннадію Михайловичу, і той, неквапом і артистично перерізав стрічку у двох місцях, віддав ножиці, а відрізок червоної стрічки підняв над головою, роблячи рукою кругові рухи.

Оплески стали звуковим супроводом урочистості інвестора проекту. Чубенко не вірив своїм очам.

Деякі учасники цієї церемонії знімали те, що відбувається, на свої смартфони. Але не тільки вони. Якісь, дуже спритні журналісти, які пронюхали, невідомо як, про це дійство, приїхали зі своїми операторами.

Новий господар бази дозволив їм бути присутнім на початковій стадії церемонії. Після перерізання стрічки до Лумельського підбігли кілька журналістів з одним і тим самим питанням:

- Навіщо вам ця база, Геннадію Михайловичу?

- Гроші подіти нікуди – грубо пожартував Лумельський.

- А якщо серйозно? – не відставали журналісти. Хороший журналіст це такий журналіст, який не може відлипнути у принципі. Його можна лише віддерти від себе, як залишки застиглого клею на одязі.

Журналісти, які приїхали на церемонію відкриття, були хорошими журналістами.

– Навіщо вам база, якщо у вас немає команди? Невже є клієнт для перепродажу? – не вгамовувалися працівники ЗМІ.

- Я схожий на божевільного? Якщо ні, тоді подумайте самі, навіщо можна віддати такі великі гроші.

- Скільки вам обійшлася база? – питання сипалися одне за одним.

- Вартість покупки – комерційна таємниця. Що стосується мого рішення про купівлю, то це теж комерційна таємниця, яка буде крутіша за акт купівлі-продажу. З часом все дізнаєтесь.

Як сказав класик, немає нічого таємного, щоб не стало явним – Лумельський жестом дав зрозуміти, що відповіді на запитання закінчилися, і не варто напружуватись із озвученням нових.

Футбольне поле, якісь будівлі з незрозумілою начинкою, трохи віддалік будинок, що нагадує гарний готель. Для Олександра це була казка, неймовірне видовище.

А далі було невелике гуляння, де по келихах розливали шампанське. Несподівано для багатьох і для Чубенка зокрема першим почав говорити Петро Орестович Пашко.

- Шановні панове! Вам чудово відома причина наших зборів тут. Тому не збираюся товкти воду в ступі і передаю слово для першого тосту Геннадію Михайловичу – людині, яка зробила, можна сказати, історичний крок, яка прийняла історичне рішення.

Будь ласка, Геннадію Михайловичу! – Петро сів на своє місце, а його, у статусі глашатая, замінив сам винуватець урочистості.

- Дорогі друзі! Купівля бази це найавантюрніший і найвідповідальніший крок у моєму житті з багатьох причин, які зараз не озвучуватиму. Інтуїція мені підказує, що я на гребені хвилі.

Я не знаю, куди принесе мене ця хвиля: чи на золотий пісок комфортного пляжу, чи вдарить об прибережні скелі – «Ну що ви таке кажете!» - рознеслося по залі у різних варіантах.

- Не дай Боже, звичайно. У цьому залі є лише троє людей, які знають справжню ціну придбаної бази. Ніхто з нас трьох вам не скаже про справжню ціну цього придбання. Тож і не питайте.

У нас звикли йти на угоду, або за нульового ризику або за ризику, величина якого наближається до нуля. Мій ризик становив 50 відсотків. Але я ні про що не шкодую.

Перспективи з лишком перекривають такий величезний ризик. Я щасливий, що доля мене звела з Олександром Васильовичем – автором мегапроекту, заради реалізації якого я й придбав цю базу.

А випити я хочу за удачу, оптимізм та віру у свою зірку! – Лумельський витяг руку, що тримає келих із шампанським, вперед, даючи зрозуміти, що дзвін келихів повинен закінчити його промову.

Ті, хто сидів поруч, потяглися до винуватця урочистості зі своїми келихами, і дзвін кришталю заповнив зал. Ті, хто сидів віддалік, посилили цей дзвін у своїх локаціях столу, вигукуючи «За удачу!».

За кілька хвилин Пашко підвівся зі свого стільця.

- Панове! Хочу передати слово тосту Олександру Васильовичу – автору проекту, у перспективність якого повірив Геннадій Михайлович. Будь ласка, Олександре Васильовичу.