Глава 7: Жага волі!

   Я прикусив губу, та міцніше стиснув пістолет в кишені. Чим ближче до цілі, тим сильніше я нервував.

  "Чи все я взяв? Нічого не забув? Карта на місці... Мотузка на місці... Грим на місці". Я глянув на смітник, здається там все теж у порядку.       

   Крок за кроком ланцюг із в'язнів, що вийшов на прогулянку підходив до того відрізка стіни який обрав я. Мене почала свердлити думка - "а якщо не спрацює? ".

Так, якщо не спрацює, то ще один місяць ув'язнення пройде даром. Два місяці! Два місяці я сиджу в цій тюрмі, спілкуюся з різного роду покидьками,  їм те, що вони називають їжею, та  ще й весь час з кимось лупцююся. Не дивлячись на всі незручності, все-таки Сталевий Щит (сам того не знаючи) зміг переконати мене влаштувати цю втечу. І хай йому грець, я втечу красиво!

 Що я буду робити на волі? Все, що тільки осягне моя воля! Хай викусить Пташкін! Я буду навіть вільніший від нього!

 Ось в'язні попереду майже дійшли до потрібного місця. Я запанікував - "Невже не спрацює? Невже все скінчено?".

Наче спростовуючи мою думку пролунав вибух. Та не просто вибух! А феєричний вибух! Такий яскравий та різнобарвний, немов сама веселка!

      Але менш із тим. Я поспішив взяти себе в руки, та прикрив мокрою хустинкою рот. Вибух перевершив сподівання. Все-таки хтось наступив на детонатор, а мене вже  почало долати  хвилювання. 

     Я чимдуж дременув у діру, яка утворилась від вибуху, та постарався не вдихати газ. Звісно, у волі мають бути межі, тож я не міг допустити, щоб справжні вбивці та маніяки вирвались із в’язниці через мене! Саме тому я підмішав до вибухівки снодійний газ.

      Де я дістав цей газ? О-о-о! Краще вам не знати! То було не легко. Довелось пом'яти не одну пику, та витратити не один день, щоб дістати краплю снодійного, та вивести з нього контейнер газу. Були способи зробити це легше. Але нехай ними лузери користуються!        

 Так чи інакше, але я біг між деревами, та прислуховувався, чи не стріляє в мене хто. Через деякий час почувся гавкіт собак. Він все наближався до мене, поки я не почув тупіт лап майже у мене на п'ятах.

Я рвучко витягнув з кишені свою зброю та прицілився. Палець натис на ручку зубної щітки (яка правила за гачок), і з дірки в туфлях (що правила за дуло) вирвалась цівочка диму, яка потрапивши під носа собаці змусила її заснути. Так сталось і з іншими песиками. Таким чином, нарешті гавкіт вщух, і я біг далі у тиші.

По сонцю, та з картою я звірявся куди бігти. Найкоротший шлях йшов до бензоколонки. Логічно було б йти туди, але там забагато люду, тим більше копи першим ділом підуть туди. I я біг до північного шосе.

Вже добряче стомився, але не зупинявся та біг далі. Тут почались реальні хащі. Гілки старих дерев звисали аж до землі, трохи ускладнюючи прохід. Іноді я сполохував якихось тварин, і вони чимдуж тікали.   

 Я вже з ніг валився, але продовжував бігти. За моїми підрахунками, напевно лишив позаду кілометрів десять. Це добре, але щось не видно дороги. Я почав хвилюватися, але вийшов до великих кущів.

За ними темніло шосе. Нарешті я міг перепочити, але не використав можливість, і ще більше напружившись дістав мотузку і став чекати.      

  Нарешті я почув шум наближення машини. Я почав налаштовуватись, та приготував мотузку. Але це виявилась звичайна вантажівка, і їхала вона  не в той бік. Я знову приліг на землю.

Єдине чим я займався, це розглядав то дорогу, то мотузку (яку, до речі сплів зі шнурків кед, а гачок на мотузці зроблений з гачка для рушників). Ще п'ять разів так шуміли автівки, і всі мене розчарували. Остання взагалі була полiцейською. Це змусило мене згадати про погоню, та оглядатись на ліс.

 Моя ідея  почала вже здаватись мені безумною, коли почувся шум ще одного двигуна. Бінго! Тюремний сміттєвоз якраз вчасно, ато я не витримав би.    

 Ви дивились "Людину павука"? Одже не повторюйте всіх цих трюків у реальному житті. Тоді мені такої поради ніхто не міг дати, тому я кинув мотузку і гак зачепився за металеву драбину, яка стирчала зі стінки вантажного відсіку. Мене із силою смикнуло, так що ледь не переламались усі кістки, і я полетів прямо до дверей.  

Довелося пововтузитись із замком, але я усе-таки потрапив до середини. З силою вдарившись коліном об край дверей, я впав на купу сміття. Але якщо не зважати на подібні маленькі прикрості, то я нарешті був у відносній безпеці.        

 Чи реально бути у безпеці, коли за стінкою копи? Що не найреальніше! Самі подумайте, кому спаде на думку зупиняти та перевіряти тюремний автомобіль? Ця автівка, щоб вивезти сміття, виїжджає аж до Києва, бо в них якийсь там контракт зі сміттєпереробним заводом. А це вже точно виїзд зі стандартного пошукового кільця яке вже створили копи.         

 Стародавня китайська мудрість каже: "Щоб втекти від ворога, будь у нього під носом".     

 Я почав нишпорити в смітті, і нарешті наштовхнувся на свій пакет з одягом, який заздалегідь залишив у смітнику ще у в'язниці. О-о-о! Було нелегко дістати пристойний одяг там. Але в мене це вийшло. За деякий час, я вже одягся, наклав грим, та глянув у дзеркальну поверхню стіни. На мене звідти дивився вже не приречений в'язень, а особистість, вільна душею і тілом. Настрій все поліпшувався, і я вирішив, що можу трохи поспати.