Глава 4: Пташка клює в лоб!

        — Я, дорученою мені владою, розпочинаю цей суд. Спершу я маю спитати адвоката зі сторони потерпілих - чи вони готові?    -    моя тітка подивилась на адвоката та кивнула головою:     

         — Так ми готові.   -   вона злісними, явно зранку "залитими" очима глянула на мене.                                                                               

           — А тепер я мушу запитати адвоката зі сторони підозрюваного... А де  він до речі?   -   я сухо відповів:    

         — Відсутній. На жаль у мене не так багато грошей, як у цієї лицемірки.   -    Я виразно вказав очима на тітку.

            Суддя, скоріш за все був задоволений, ще б пак! Менше буде складностей. Але гордість – не єдина причина, відмовлявся від цих стерв’ятників.

       Після утворення союзу з інопланетянами, людство почало у всіх сферах орієнтуватися на них. В тому числі й у юридичній. Тож, якщо не вдаватись у деталі, то тепер адвокати практично не мають можливості допомогти своєму клієнту, якщо він на лаві підсудних. Ба більше, тепер деякі адвокати своїм «захистом», можуть довести невинну людину до електричного стільця (а у нашій країні такий спосіб страти – незаконний… принаймні, був).

        Тож я тепер сидів, і як дурник, тільки й міг, що слухати.

             — Надається слово родичам постраждалої.  -  продовжив свою промову суддя.  -  Тітка схвально кивнула і вийшла до трибуни. Помасажувавши свою шию, та ретельно відкашлявшись, вона люто розвернулась на мене, та заверещала:      

        — Ти! Покидьку, невдячний! Собача ти  *фекаліє*! Мати тебе ростила, любила, вигодовувала, а ти оттак, кислотою?! Ну добро-б іще батька порішив, він алкаш і наркоман, але Леську? Мою сестру вбив!    -   Суддя вже давно очманіло калатав молоточком по столу:    

           — Порядок у суді! Порядок! По-ря-док!   -   Тітку вгамували, та усадили на її місце. Звідти вона плюнула в мене. Я терпляче витерся.     

        — Ху-у-ух!  -   Помотав головою суддя   -   надаємо слово родичам постраждалого. - Дядько Євген схвально кивнув, та розгойдуючись попрямував  до трибуни. Було видно що він "ніякий". Євген почав свою "інтелектуально" розвинену  промову

           — Ну-у, ето *голки палки*, він був е-е-е цей, того *голки палки*, а він *голки палки*, його цей, е-е-е, *голки палки замочив*, *голки палки*, ну, десь так.   -   Суддя був трохи спантеличений.

       — Може ви розкажете трохи… Емм...   -  служитель Феміди  трохи не вилаявся, але все ж знайшов відповідне слово  -  Змістовніше?     

       — Та нема питань!  -   Весело сказав Євген   -   Коротше, *голки палки*, Петро був оттакий мужик, *голки палки*, карате знав так, що просто *голки палки*! I на застольних був ідеальний собутильник, *голки палки*! Ну а ця *сволота* смердюча    -    він тицьнув в мене пальцем    -    його, ножем в спину, голка палка.  

       — Достатньо    -    промовив суддя    -    Можете сідати. 

        Нарешті суддя глянув на мене:   

      — Ну щ-ож! Пане Кривулькін Нуль Петрович (ім'я чесно кажучи у вас не акті) 2001 року народження, з міста Черкаси, чи визнаєте ви свою провину?  

       Я визнаю свою провину? Якщо чесно, то ні. Бо я знав що насправді сталося тої ночі…                                         

                                                 * * *

        ...I нарешті моя рука сковзнула у кишеню і дістала кислотомет. Зовсім не дивлячись на його режим я  прицілився і натис на гачок.

          Я точно знав, що у батька алергія на лимони.  І точно знав, що не вмикав кислотний режим, відтоді, як розтрощив двері у ювелірці.

           В очі йому бризнув лимонний сік. Він скажено закричав, і сунув на мене. Я так збісився, що був готовий битись, і став у бойову стійку.

       Мені вдалося відбити пару його ударів, і (відносно) обережно дати йому копняка. На мою користь грало те, що він був осліплений, і до того ж – не зовсім тверезий.

       Раптом, він закричав, і упав долілиць.  На ньому верхи сиділа мати, налякано прокручуючи ніж у нього між лопаток. Я зціпенів. Вона тільки но зрозуміла, що накоїла, і нервово підвелась.

      — Ти…т-ти не залишив мені вибору!  -  тремтячим голосом прошепотіла вона, наче звертаючись до нього, але дивлячись у пустоту. Між цим вона міцно затиснула між пахвами сумку із грошима. 

     Нарешті, я шоковано видихнув, після того, як на хвилину затамував подих. Вона згадала, що тут не сама, і її очі панічно забігали по мені.

     — Ні синку…    -   вона була настільки налякана,  що її голос був ніжним(!).  – Не так мало бути… Вибач, Нулику! 

     Потім її наче осяяло, і її зломлений розум щось усвідомив.

       — Ти? Ти настукаєш на матір, правда?   -   її рука так міцно стиснула ніж, що аж задрижала від напруги.    -  Мене запроторять у буцегарню. Ні, мені там не місце!

     І вона спритно кинулась на мене. Я шоковано прикрився рукою, в якій стискав кислотомет. Ніж встромився у бак із кислотою, і рідина бризнула на матір.

     Вона викрикнула, та побігла до раковини, але послизнулась на крові батька, та впала вдарившись головою. Через мить шипіння кислоти, вона затихла.