Глава2: Знайомтесь – Нуль!

     Багато хто може обвинувачувати мене не тільки в  дурості, а й в непростимих злочинах. Воно і не дивно, більшості людей може бути незрозуміло - як цивілізована людина, такого молодого віку, могла піти на слизький шлях? Як могла вона відректись від мирного життя і стати злочинцем? Куди дивляться батьки? Чому?  Чому? Чому?            

     Так, я гад іще той, але  все-таки, перш ніж мене обвинувачувати та поливати багном, дізнайтесь про мої мотиви та нещастя, добре?   

       Одже, мої нещастя почались іще в пологовому (а може навіть десь на небесах, де розподіляють душі дітей по тілах). Я народився у сім'ї Кривулькіних. Здавалось би, що може бути гірше? О, є і по гірше. Моїм батькам я був не надто потрібен ще із  самого початку. Матір вирішила назвати мене Гавриком. Не дуже гарне ім’я для дитини, чи не так? Але коли їй принесли мене, і запитали як мене записати то вона якраз залипала у телефоні, і щось бурмотіла:    

      ­—  Так, тут п’ятнадцять... А тут десять?... Ні, досі нуль…

     — Нуль??!   -   брови медсестри полетіли високо вгору - Це ім'я залишиться з ним надовго! Ви точно впевнені? - цій молодій медсестрі було незрозуміло - як можна назвати своє дитя, свою кровиночку - Нуль.

      —  Га?  - на мить відірвалась від гаджета мати  - А, так, звичайно, звичайно, не заважайте…

   — Напевно тут якась помилка, може ви не розчули… - Було знову наполягла медсестра.

      —  Це ти не дочуваєш!   -   роздратовано вигукнула мати   -   Кажу, дайте спокій… І заберіть поки дитину, я втомилася, а вона верещить. Медсестра роздратовано зітхнула, востаннє притисла мене до себе, і поклала  у ліжечко    

        Хоча я був тільки-тільки народжений, мені все ж здається, що я все одно пам'ятаю її слабкий силует, як вона ніжно поклала мене в ліжечко, і які її очі співчутливо дивились на мене.

         Вона прийшла до головного лікаря і випалила:  

       — Жінка з тринадцятої палати бажає назвати сина – Нуль!!! Чули таке?

          Лікар був досить втомлений, навіть для того, аби здивуватись, не те щоб заперечувати! Тож мене таки назвали Нулем.  

        Так, ось що буває, коли натискаєш «погодитись», не читаючи політику конфіденційності, лінуєшся вчитатись у дрібний шрифт на документах, коли їх підписуєш… і коли, дідько, у лікарні тебе щось запитують, і ти без питань погоджуєшся!!! А ще, коли дехто розуміє очевидність помилки, але не має сміливості наполягти на своєму!

       — Блін! А я хотіла назвати його Гавриком.  -  трохи невдоволено буркнула мама, уже виходячи із пологового   

     Що ж, я розвивався швидко. Дуже рано почав говорити, а ще раніше ходити. Але батькам то було якось фіолетово, бо особливо за мною ніхто не слідкував.

     Ну, я терпів,  і все одно продовжував любити батьків, і домагатись любові у відповідь.   Логічно що я рано почав читати, і писати. Я також вчив різні вірші (непристойно хвалитись, але в мене була класна пам'ять, як на чотирирічного). Я вирішив ходити на гуртки, щоб порадувати батьків. Ви вдумайтесь - заради цього я вмудрувався втекти до спецшколи. На першій співбесіді інструктор не сприймав мене серйозно (чомусь), і не хотів мене брати без дозволу батьків. Але прознавши про мої здібності, домовився із ними. Вони згодились тільки після того, як дізнались що це безплатно.  

      Вже після пари тижнів роботи мене брали на міські конкурси, віршів та Українознавства. У чотири роки моє его уже починало давати про себе знати, і мені здавалось нікчемним, не запам'ятати вісім рядків вірша за п'ять хвилин, та вважати Черкаси столицею України.

      Я всіх перемагав. Коли я став переможцем міста серед однолітків, мене повезли на районні змагання, а опісля на обласні. I всюди я перший. Мене хотіли брати на всеукраїнську олімпіаду у Києві. Але сталося інакше. Батька не влаштувала відсутність грошової нагороди, та необхідність добирались до Києва своїм шляхом. Я по дитячому намагався щось доводити. I знаєте що? П’яний батько обурився з мого дитячого зухвальства, і кинув мої грамоти на смітник, і ще й відгамселив, приказуючи:    

     — От так ти до батька ставишся? Я тобі покажу! Підеш у мене на вулицю, гроші циганити, наволоч мала!. - I відправив на вулицю жебракувати.

     Я не здавався. Пішов на такі самі гуртки, тільки з математики. Теж дістався до обласних, і тепер батька не влаштувало це, бо йому здалося, що це я йому на зло. Тож результат вийшов той самий.

     Але я не падав духом. Мені спало на думку що конкурси - це мізерно. I я почав з нетерпінням чекати школи, щоб розпочати боротьбу  за серце батьків через знання.       Зараз я дивуюся - як я міг бути таким наївним, щоб думати що батькам до мене є діло? Ставлення до мене в них було жахливе, а надто після того, як вони перестали отримувати за мене гроші.

   Батько займався сумнівним бізнесом - щось зв'язане з наркотиками, та здирництвом. А мати крала зі свого магазину спиртне та цигарки, і продавала неповнолітнім. А іноді вона займалась і наркотиками.

     Ще тоді я розумів що це не добре, і по дитячому вказував їм на це. Такі перемовини, у кращому разі (якщо вони були в хорошому гуморі),  закінчувались насмішками наді мною, а зазвичай лупцюванням, та виходом на жебракування.        

      Іноді, коли напивався до конкретного рівня, батько був до мене відносно добрий, і навіть трохи навчав мене бійцівському мистецтву. Він непогано знав східні техніки бою, бо сам був родом із під східного кордону Росії (не важко було здогадатись), де спілкувався із деякими азійцями, що дещо тямили в цьому.