Глава 1: Здраствуйте, пане грабіжник!

   Я зняв свого капелюха і галантно вклонився. Розтрощені  позад мене двері скрипнули й зачинились. Продавчиня оніміла від шоку. Щепак, я ж націлив на неї зброю, з якої щойно розплавив замок у дверях. Я повернув  капелюх на голову і чемно привітався:   

    — Доброго дня пані, я сподіваюся моє перебування тут не завдає вам клопоту?  

  — Та як в-ви м-могли т-таке п-п-подумати? - Поспішила заїкаючись відповісти вона - н-ні в якому р-р-разі.    

     — Так от, я прийшов сюди, пані, пограбувати вас -  діловим  тоном сказав я.  - ви ж не проти?

   Не дожидаючись відповіді я сунув їй у руки торбинку. Вона покірно почала-була насипати туди дорогоцінності, але я зупинив її:  

   — Ні ні! тільки валютою! - вона без звучно вилаялась і висипала із торби дорогоцінності та почала завантажувати долари.

     Я вловив її погляд, вона раз по раз крадькома поглядала на камеру. Я удав що не помічаю цього. Мені дуже важко було втриматись від сміху, але я мужньо тримався. Будь-який інший грабіжник хвилювався б, і не те щоб не сміявся, а плакав би від напруження. Але я знав усю комічність ситуації.  

    По-перше, через мій грим, і ці накладні вуса зокрема, я здаюся ну, як мінімум років на 28, хоча мені 15. Тож зараз ювелірку "Шикарне життя" грабує ще неповнолітній.   

   По-друге, продавчиня марно сподівається на камери, бо запис залишений на паузі, та й з тієї сторони монітора всі сплять. А по-третє, я погрожую цій жіночці звичайним (лише трохи переробленим) водяним пістолетом. Розумієте, я зробив у ньому подвійне дно, в одному кислота, а в іншому лимонний сік. Тут вмонтована кнопка, яка переводить пістолет з першого режиму на другий. Одже двері я розплавив кислотою, а їй погрожую звичайним соком (щоб не вбити її ненароком, погодьтесь - сміхота!  

        Я відрахував рівно половину мішка і зупинив її, та вдаючи розчарованість промовив:      

         — Ех! напевно годі, бо ще засмутитесь.   

       — Може щ-ще? - запитала вона, знову крадькома поглядаючи на камеру.

    "Час думає  тягнути" подумав я, і знов ледь не розсміявся, але далі продовжував вдавати  зажуреність:   

      —  Та ні, бо точно ваш бос розплачеться. - вона крадькома тисла на сигнальну кнопку  сховану під столом. I знову вона прорахувалась, бо кабель сигналізації проходить до кімнати охорони, а вже звідти до поліції, а там я все обрізав.  Скинувши торбину на плече я сказав їй:   

     — Так, і можна ваш телефон, будь ласка? - було видно що вона розчарована, так наче втратила останній шанс на порятунок.   

    Я переможно вийшов із ювелірки й відразу завернувши за ріг, витягнув із внутрішньої частини піджака скручений портфель, та вкинув туди торбинку (людина з портфелем менш примітна ніж з мішком). Я ще й задумався "Начебто  невеликий мішечок, набитий здавалось би папірцями, зараз може міняти долі людей – дивна то штука людство! ".    

       Я пробіг по вузькому провулку, і вибіг до задньої сторони будинку, де була приставлена драбина. По ній я швидко піднявся на дах цієї одноповерхової будівлі, та стрибнув у випалену кислотою діру. Там охорона досі спала, хоча продавчиня завзято колотила у двері. Явно хотіла дізнатись про причину сну в рубці охорони. Я тихенько підійшов до комп'ютера і натиснув "продовжити запис". Лише опісля повернувся назад до діри, швидко видряпався знову на дах, і прикрив її заздалегідь заготовленою шиферною, знизу обклеєною під колір шпалер стелі. I якраз вчасно, бо знизу почувся тріскіт дверей. 

    Спустившись на землю, я поклав драбину за кущами, і спокійно попрямував по заздалегідь спланованому маршруту. Ні, є звісно шлях і  коротший, через засмічений провулок, там найпряміше, але я вирішив (на жаль!) слідувати плану.

      I тут, я почув десь далеченько позаду жіночий крик:  

         — Он він! Держіть його! - а опісля інший:   

         — Аніруш! Це поліція! - Я різко розвернувся і побіг між кущами до  "брудного" шляху, а поліціянти петляли за мною. Слово честі, не був би я звичайним грабіжником, то краще б за мною гнались не ці "генії". Чому? Ну, не знаю, може тому, що вони легко мене схопили б обійшовши кущі з іншого боку, але вони витрачають час намагаючись мене наздогнати. Тепер, коли за мною женуться бугаї-копи, я бачу всі недоліки мого плану.   

      По-перше, знову ж таки, мій невдалий маршрут - як я міг сподіватись, що людину в новому піджаку, штанах, туфлях, в циліндрі, та ще й з рюкзаком за спиною, можуть не помітити, тим більше, що маршрут мій пролягав повз три парки, і вуличку з Макдональдом? А все моя тяга до театральності.

       По-друге, так, я забрав у продавчині та в охоронців телефони, але сподіватися що вони не попросять телефон у прохожих - дурість!                 

       Та й по-третє, якщо під'єднається поліція, навіть якщо я зможу пручатись, то я не зможу протистояти їм лимонним соком, і тоді без поранень, або навіть без жертв, не обійдеться.

        Останній недолік поки не дав про себе знати. Копи залінувались, та трохи збідніли на розум, бо злочинність, як така, майже приглушена (офіційно). Чому? Ну, бо він корчить із себе грозу злочинності. Хто такий він? Про це трохи згодом.       

          Я вперся у стіну, за якою був той короткий шлях і збирався лізти, але схаменувся - що це мені дасть? Я побіжу по  засміченому провулку, а вони, або їх колеги перехоплять мене біля виходу до мого будинку, тільки й всього. Тут треба щось хитріше.