Замість епілогу

Рік потому

— Душа моя, — Тарас тримає на руках наших синів-близнюків і щасливо посміхається, — Здається, дітки зголодніли.

— Ох, я ж нічого не встигаю, — ми чекаємо на гостей, які з’являться з хвилини на хвилину, а в мене лише наполовину все готово.

— Ну, тут я тебе замінити не можу. Не маю чим погодувати, — переводить погляд з одного сина на іншого, а ті кривлять свої маленькі ротики і шукають щось тепле і поживне, — А от на кухні — можу. Ти їх погодуй, а я сам приготування закінчу.

Беру дітей і прямую до кімнати, щоб їх погодувати. Вони ще зовсім малесенькі, по півтора місяці всього від народження. Поїдять і сплять собі спокійно, все встигаю вдома переробити. Та й Тарас дуже допомагає з дітьми: і помити, і підгузок змінити, і поколихати вміє. А одного разу я підслухала, як він своїм низьким чоловічим голосом співає колискову. Це так мило було, що я ледве не заплакала.

Я навіть не здогадувалася, що можу бути такою щасливою. Хоча дуже навіть легко відчувати себе важливою, особливою і коханою поруч з таким чоловіком, як Тарас. Він не ділить роботу на чоловічу і жіночу, хоча і не дозволяє мені брати важкого в руки.

Якби я знала, як подякувати долі за ту випадкову зустріч біля супермаркету рік тому, я б обов’язково це зробила. А так дякую щодня своєму коханому за його любов і турботу, ніжність і ласку. І йому намагаюся відплатити тим самим.

Вклавши дітей спати після годування, виходжу до зали, де Тарас вже закінчує з приготуваннями. В каміні, який він власноруч збудував ще восени, потріскує вогонь. Ошатно вбрана ялинка виблискує своїми вогниками. А тут вже й тітка Галина несе свої варенички.

Наступними до гостини заходять мої батьки. Теж купу смаколиків привезли з собою з села. Ледве дві картаті сумки волочать. Чого там тільки немає: і варення малинове, і сливове, і полуничне, і огірочки мариновані, і грибочки. Аж очі розбігаються.

— Проходьте хутчіш, — підганяю всіх пошепки.

— А коли можна буде онучків подивитись? — мама з батьком приїжджали лиш на виписку з пологового і вже півтора місяці не бачили малюків, скучили.

— Вони саме заснули, мамо. — допомагаю зняти верхній одяг і відношу його в іншу кімнату, де за старою доброю традицією, складаю його на диван.

Ніби всі на місці, окрім Тарасової рідні, яка трохи запізнюється.

— А правду Микита казав, що у вас двоє діток буде, — жартома зауважує тітка Галина, — Тільки забув сказати, що двоє одразу.

— Так то ж він по сніговиках гадав, — сміється Тарас, — Але ж вгадав.

Я підходжу до вікна, почувши якесь вовтузіння в дворі. Відтуляю фіранку і визираю на подвір’я.

— Тарасе! — від побаченого аж подих перехопило, — Хутчіш біжи на двір. Микита знову сніговика ліпить!

Всі регочуть, а мені не смішно. Якщо він знову нам дитину подарує? Я ще не готова, від цих пологів ще не повністю оговталася. Та й підозрюю, що не так легко з двома дітьми одночасно поратись. А якщо їх троє буде?

Поки всі сміялися, Микита встигає зліпити сніговичка і заходить з ним до хати.

— Міє, я вам ще дитинку зліпив. Неси хутчіш до морозилки, щоб не розтанув. — Посміхається на всі своїх двадцять молочних зубів вже першокласник Микита.

— Ну, гаразад. Троє — так троє. — приречено зітхаю і несу сніговика до морозилки.

— Ти йому так і не сказав, звідки беруться діти? — підморгує Тарас своєму братові, потискаючи руку.

— Ні. — брат пирскає сміхом, — От якщо у вас до наступного Різдва знову дитина від сніговика народиться, тоді точно вже розповім. 

Забігаючи далеко наперед скажу, що Микита дізнається про те, звідки беруться діти вже наступного Різдва. Від мене.