Глава 24

- Зоряно, чого ти така м’якосерда до інших? – Анатолій Кирилович посунув ближче вільний стілець і присів на нього. Запитання пролунало доволі роздратовано, хоча раніше я взагалі не помічала за ним і натяку на подібну емоцію. Якраз навпаки, це я його вважала м’якосердим, але він всім втер носа своїми темними вчинками та майстерною акторською грою. Ба, навіть більше! Він відкрився для мене ще як і поет. Он які «гарні» віршики виписував! Я ковтнула чергову порцію своєї крові та промовила зі всією сталлю в голосі:

- Я – справедлива, Анатолію Кириловичу. За що Анна сплатила життям?

Він невдоволено повів бровами, проте відповів:

- Не знаю, чи відомо тобі, але твоя однокурсниця не просто змішувала інших з багнюкою, вона вела досить нездоровий спосіб життя, жалюгідний, як на мене. Спати з такою кількістю чоловіків заради самоствердження – це низько. Та дівчина не просто спала, вона жорстко кидала їх, ображала, принижувала. Анна отримувала насолоду, коли від її вчинків іншим душу вивертало назовні. Знаєш, скількох хлопців я особисто врятував після її ігрищ? Добре, що моєму Олексію ти подобалась, а то б…

- …а то б вбили її раніше? – я не зуміла змовчати. В голові не вкладалося, як він скрізь встигав і найголовніше – навіщо воно йому? Ким цей хворий себе вважає?

- Зорянко, ти не розумієш, я не вбив, я вберіг від напасті, яка псувала всім навкруги життя. Вона використовувала свою красу задля зла, адже гарні завжди…

- …завжди йдуть? – і я знову це зробила. Знову закінчила за нього речення. Анатолій Кирилович завмер на декілька секунд, завзято вдивляючись в мої очі, а потім махнув головою, бо, напевне, щось інше хотів сказати, і продовжив:

- Неприпустима поведінка Анни того дня вирішила її подальшу долю. Вона посміла образити тебе, Зоряно. А я нікому не дозволю ображати мою сім’ю! Та спочатку я хотів просто поговорити, пояснити, що так не можна, що в суспільстві так себе не поводять, що ми вже врешті-решт втомилися всі від неї та її вибриків. Позвав дівчину на одній з перерв до кабінету, запропонував чаю, але вона й там геть знахабніла, поливала тебе брудом, як тільки заманулося. Ти б чула ті жахливі слова, що Анна говорила у твій бік, кортіло їй рота глиною замазати. Хоча вона зовсім не знала, яка ти, і що їй до тебе ніколи не дотягтися. А потім я побачив пігулки. Одразу зрозумів, що то «особливі» заспокійливі, дехто з молоді захоплюються подібною гидотою, Анна належала до їхнього кола. В моєму кабінеті, в присутності викладача, знехтувавши всіма можливими правилами, вона знов це зробила…Уявляєш, яка мерзотниця? Я усвідомив, що добра та порядності від неї не варто очікувати, відволік її увагу і додав у чай «ліки» від таких безнадійних. В поєднанні з психотропним препаратом, що дівчина прийняла, вона досить швидко стала слухняною. А за свої слова необхідно відповідати. Її банальна заздрість зіграла проти неї ж самої, не варто було бруднити твоє ім'я. Я всього лише запропонував їй звільнитися та полетіти, а вона погодилась…

Я відчула раптовий спалах нудоти, живіт стягнуло у спазмі, та я ледь стрималася, щоб не виблювати. Перед очима стрибали страшні спогади з бездиханним тілом Анни, її приреченим поглядом і ненависним віршем. Я, наче на мить, знову повернулась в той день, коли сталося перше вбивство. З жахом усвідомила, що лише ота коротенька перерва між лекціями вирішила цілком все. Якби дівчина пішла іншим коридором, прогуляла пару, не випила тих пігулок, майбутнє могло б скластися зовсім інакше.

- Як? Як ви дізналися про нашу суперечку? Хто встиг вам розповісти?

- Ніхто, Зорянко. В університеті скрізь камери спостереження, я мав доступ до них всіх. Я постійно пильнував, щоб ви втрьох завжди залишалися в безпеці, хоча один єдиний раз таки не вберіг сина…

Я здогадувалась, куди він хилить, і від цього волосся ставало дибки, але поки не наважувалася прямо запитати.

- Тобі, напевно, вже не терпиться дізнатися про Микиту? – Анатолій Кирилович видихнув і поклав одну ногу на іншу, в його погляді палав бридкий цинізм, – Зорянко, дорогенька, от скажи, ну навіщо тобі в залицяльниках злодії, які нездатні керувати собою? Поки ви просто спілкувалися з паном Гнадченком, я не втручався, але, коли зовсім випадково почув балачки від одного зі студентів про те, що ти кинула мого сина і йдеш на побачення з цим… маленьким невдахою, вибач, цього допустити я ніяк не міг.

Так, я прибрав хлопця з твого шляху, знаючи, що ніхто як слід не займатиметься його справою, бо коло спілкування в нього сама пам’ятаєш, яке. Маю сказати, мені пощастило цілком випадково. Того дня я стежив за Микитою, хлоп’яга несподівано залишився наодинці, а там, як ти розумієш, справа техніки.

- Ви зарізали його! Яка ще техніка?! Ви. Його. Зарізали! – я тремтіла, наче від лютого холоду. Чим далі він говорив, тим дужче в моє серце встромлялася крига. Та Анатолій Кирилович, ніби й не звертав на мої слова вже ніякої уваги. Йому подобалось хизуватися, як він вважав, своїми героїчними вчинками.

- Потім з’явився цей нахабний журналюга, як його, Шорський? Мені до нього, власне, ніякого діла не було, але коли зателефонували з деканату і розповіли, що він у студентів щось вивідує, а до тебе взагалі на вулиці чіплявся, я одразу почав діяти. Якщо пам’ятаєш, ми тоді у родичів гостювали, дітям довелося сказати, що мені потрібно до товариша з’їздити  та забрати запчастину на автомобіль. Я зателефонував Шорському й посадив його на гачок тим, що нібито можу поділитися інформацією з приводу вбивства Гнадченка. Як я й думав, той запросив до себе додому. Я нагодував його різними балачками, а поки базікав, побачив на полиці шафи снодійне. Наполіг, щоб він пригостив мене шампанським, аби снодійне в ньому добре розчинилося, і непомітно додав його. Навіть не довелося нічого вигадувати, все саме до рук пішло. Бачиш, Зоряно, окрім розуму в мене ще й інтуїція непогано працює. Я перевірив комп’ютер Шорського і знаєш, що там знайшов? Знаєш? Так, добре знаєш. Тебе і слідчого твого! Тоді я ще не розумів, чи не становитиме він для моїх задумів небезпеку, однак ваші погляди один на одного під час лекції мені геть не сподобались. Проте виникли проблеми набагато серйозніші.