Глава 22

Чи жалкувала я про те, що зробила? Ні. Було занадто добре, щоб про це жалкувати. Я лежала на своєму ліжку і дивилися на стелю. Мої вуста ще й досі палали, на шкірі відчувалися гарячі вимогливі дотики, а серце прискорювалося, варто хоч на мить думками повернутись до нашого кабінету. Цікаво, і як мені тепер там працюватиметься? Сподіваюся, зосередитися все ж вийде.

Це сталося… Але як розцінювати нашу з Назаром близькість – хтозна. Ми обоє розгубилися, наче підлітки, що вперше поцілувались. Просто одяглися, поскладали всі розкидані речі назад на місце і, майже не розмовляючи, роз’їхалися  по домівках. Хіба що дурнуваті посмішки в нас сяяли однакові, ніби ми в кіно побачили пікантну сцену, а не особисто взяли в ній участь.

Вперше в житті я дозволила собі вимкнути розум та повністю віддатися почуттям. І це було прекрасно. Аби ще знати, що коїться в голові у Назара, бо його зрозуміти, наче справжній квест пройти. То він поруч, допомагає, захищає і заспокоює, то тримає дистанцію, ніби ми практично незнайомі, а сьогодні взагалі ледь не з’їв мене, ласуючи тілом, як тістечком. Не здивуюсь, якщо зранку він вдаватиме, наче між нами нічого не відбулося.

З такими думками й заснула. Здається, мені також снився Назар, чоловік цілував та щасливо усміхався, не випускаючи зі своїх обіймів, і все було добре, аж поки я не побачила чорну постать, що причаїлася неподалік. Інстинктивно вихопила зброю і миттєво вистрелила в неї декілька раз. Вистрелила та одразу й прокинулась. В голові ще продовжували лунати постріли, але гучніше за них говорили сумніви: чи не вилізе боком наша пристрасть? Коли ми з Данте трохи перетнули межу, чоловіка дивом вдалося врятувати. А сьогодні вночі ми навіть не перетнули межі, ми зітерли їх з Назаром взагалі. Час…, нам потрібен час. Але його вбивця не подарує. Він завжди якимось чином про все дізнається. Тож треба бути напоготові, зібрати всю свою пильність, згуртувати спостережливість та не припиняти пошуки.

Як я і думала, до кабінету з першого разу зайти не вдалося. Я зупинилася перед дверима й просто не могла зробити крок вперед.

- Якісь проблеми?

Я здригнулася та відскочила. Поряд стояв Юра. Помітно, що хтось вчора добре відсвяткував, аж занадто добре.

- Ні, все гаразд. Замислилася просто ненадовго, – я усміхнулась і вже було наважилася увійти, але Юра схопив мене за лікоть:

- А куди ви з Назаром так швидко поділися вчора? – чоловік, ніби й стримано поводився, але почервонілі очі випромінювали підозру та невдоволення. Мені не сподобався цей жест, тому я висмикнула руку і коротко пояснила з приводу інтересу невідомого автомобілем Назара. Не дочекавшись його реакції, я нарешті потрапила до кабінету. Слідчий разом з іншими колегами щось жваво обговорювали, але коли наші з ним погляди зустрілися, він одразу замовк. В його очах спалахнуло полум’я та обпекло моє обличчя. Напевно, щоки враз почервоніли, бо я відчула, як вони нагрілися. А коли зрозуміла, що стіл, який нам вночі дуже допоміг, насправді – Юрка, ледь втрималася, щоб не засміятись. Ну, тієї миті ніхто не думав, де і чиє робоче місце.

Мені ставало дедалі спекотніше, на поверхню знову виринули барвисті спогади. Назар не припиняв дивитися в мій бік і дихання у відповідь поступово глибшало. Добре, що до нас завітав Андрій Вадимович та потушив вогонь, який набирав обертів. Полковник перебував у гарному настрої, чого я вже давно, до речі, не спостерігала. Він повідомив, що нашу перевірку відкладають, тому декілька додаткових тижнів ми маємо у запасі, щоб виправитися та врешті-решт вийти на слід негідника.

Якби ж це було так просто. Однак новиною керівництво потішило, бо для мене та перевірка могла закінчитися роллю приманки, якою б я стала, поки вбивця нищив все навкруги. То був би тотальний контроль над моїм життям, я б собі вже більше не належала. Та надія зміцніла. Справи пішли вгору. Мені ще й надіслали цікаву інформацію, яку я досить давно запитувала. Поблизу нашого міста в одному із сіл є покинутий склад, раніше там зберігали різні речовини, що мали широкий спектр застосування, проте близько десяти років тому його зачинили. Звісно, звідти, напевно, все перевезли, але перевірити не завадить. Я розповіла про це Назару, думала і Юрка з собою покликати, але слідчий заперечив, його автомобіль вже повернули від експертів, які там нічого небезпечного чи підозрілого не виявили, тому ми вирушили вдвох.

Тиша між нами панувала довго. Назар виглядав серйозним і мовчав, а я теж не знала, з чого розпочати. Потім він увімкнув музику й мені стало зрозуміло, що чоловік нервує, хоч і намагається всіляко це приховати.

За декілька годин ми дісталися потрібної місцини. Схоже, тут давно вже нікого не було. Назар заглушив двигун і хотів вийти, але я несподівано зупинила його:

- Послухай, нам все одно доведеться поговорити про те, що сталося. Ми ж не діти малі від відповідальності тікати.

Чоловік напружено вдихнув, застиг ненадовго і нарешті кивнув:

- Зоряно, я хочу, щоб ти мене правильно зрозуміла, я не звик…

- Все! Досить! Я ВЖЕ зрозуміла. Ми випили, нерви, стреси, темрява, закортіло розслабитися…, так?

- Зоряно…, – Назар геть розгубився. Але я не дала йому договорити. А навіщо?

- Ходімо працювати! – я швидко вийшла з автівки, на очі наверталися безглузді сльози, а мені не хотілося, щоб слідчий їх побачив. На що я, власне, розраховувала? Що у Назара з’являться почуття? Ага! Та він просто взяв те, що поряд було! Яка ж я дурепа! Втіха на одну ніч – це зовсім не про мене, але цього разу я не змогла опиратися своїм бажанням, пристрасть накинулася й огорнула, мов дим з багаття, що неочікувано повернув в мій бік.