Глава 20

Назар спалахнув, мов смолоскип. Наче потужний вольовий вогонь. Він обхопив обома долонями мою голову і з такою наполегливістю та владою поглибив поцілунок, що тверда підлога почала танути. Ноги не домовилися одна з одною, заплутались і, напевно, я б впала, але його руки швидко перемістилися на мій стан, а потім він миттєво притиснув мене своїм міцним тілом до дверей спальні. Не знаю, не розумію, не можу пояснити, що зі мною коїться у хвилини близькості з ним. Це, як почалося ще з університетських часів, так і не скінчилося досі. Навпаки, здається, мій потяг до Назара тільки зростав. Олексій таки мав рацію, в мені давно зріли почуття, контролювати які я не в змозі. Мабуть, настав час це остаточно визнати, в першу чергу перед собою, бо сил тримати оборону від себе ж самої вже не вистачає.

Все оголилося. Все. Хоча цей чоловік цілковито поза зоною моїх вподобань, якщо говорити стосовно пріоритетів на рахунок протилежної статі. Данте набагато більше мені підходить, розумом я це усвідомлювала, проте вогні запалювалися всередині лише від дотиків цього впертого, нахабного, непоступливого слідчого, якого збагнути іноді важче, ніж нову планету виявити. І зараз я розчинялася в ньому. Мені хотілося ще дужче пригорнутися, хотілося ковтнути його тепла, відчути хоч крихту втіхи, втекти від всього світу.  

Його руки опустилися на стегна, він почав тремтіти, від цього я взагалі забула про все бентежне, що, наче ніколи й не полишало моїх думок. А потім чоловік різко перемістився до обличчя, доторкнувся до підборіддя, трохи підвів мою голову і впився в шию жадібним гарячим поцілунком, захоплюючи зубами шкіру та забираючи тим самим останні залишки моєї самовлади.

Несподівано Назар віддалився хіба не за одну секунду. Він відвернувся, дихаючи глибоко й нерівно. Дійсність поступово наздоганяла мене, породжуючи тисячі громіздких питань. Та що ж з ним не так? Що за ігри такі? Однак, перш ніж я зажадала пояснень, чоловік знову поглянув на мене:

- Зоряно, нам краще заспокоїтися. В тебе паніка, а те, що ти хочеш, не найкращий спосіб її вгамувати.

- Те, що я хочу…? – мені стало смішно. Я трохи прокашлялась і з серйозним виглядом зазирнула йому в очі, – Назаре, ти ідіот. – Тут я вже не витримала і зареготала на всю квартиру. Здається, в мене справжня істерика, а не паніка. Я не могла зупинитися і відкрито насміхалася над чоловіком. В очах слідчого у відповідь спалахнув хижий блиск, він повільно наблизився, обійняв однією рукою за плечі та наполегливо притиснув до себе. А тоді нахилився до вуха і небезпечно прошепотів:

- Краще не провокуй мене зараз, добре?

Не знаю, як він це зробив, але сміятися дійсно враз перехотілося. Навпаки, я вкрилась мурахами й завмерла, наче стовп. Чоловік легенько підштовхнув мене в бік кухні, а коли я присіла за стіл, поставив перед носом філіжанку чаю.

- Це не кава, Назаре, – одразу його тицьнула.

- Знаю. Це заспокійливий чай. Тобі треба вгамуватися. Пий.

Я претензійно поглянула на нього. Таке враження, що напідпитку сиділа перед ним, чесне слово!

- А чому не можна тебе провокувати зараз? Бо я на твоїй території? Чи тому, що ти мій начальник? Накази віддаватимеш? – мені кортіло ущипнути якомога сильніше, адже його спокій... як же він дратував!

- Ні, Зоряно, – чоловік видихнув і присів поруч, – тому, що я не залізний.

 І це таки стулило мені рота.

- А тепер серйозно. Що трапилось?  

Мені знову довелося повертатись до неприємного, місцями жахливого посмаку від розмови з Олексієм. Важко було зосередитися, але я все розповіла, від початку і до самого кінця. Слідчий жодного разу не перебив. Слухав уважно, іноді помітно дивуючись, та не пропускав анінайменшої дрібниці.

- Назаре, це хтось з університету. Він сказав мені тримати дистанцію, розумієш? Майже впевнена, це справа рук когось з нашого курсу. То була підказка. Льоха точно про щось здогадується, але обставини…

- Взагалі-то ми можемо на нього натиснути.

- Я теж спочатку про це думала. Але тоді постраждає набагато більше людей. Ні, ми повинні діяти обережно, щоб не сполохати негідника. Нам треба демонструвати, що ми йдемо хибним шляхом, поки все ретельно не перевіримо. І… ще дещо…, ця розмова – залишиться між нами. Ніхто у відділі не має дізнатися, про що я тобі розповіла. – Здається, чай Назара подіяв, я приборкала свої нерви й здатність мислити, як слідча, повернулася.

- Гаразд. Припустимо, збирати інформацію та робити запити ми зможемо з центрального відділу через моїх колег, але як нам нікого не забути з твого курсу? Це не сотня осіб і навіть не триста. Доведеться втрутитись до бази даних університету.

- За це не хвилюйся. Я попрошу допомоги в Аліси або в Анатолія Кириловича. Офіційно ми не будемо чіпати університет.

Назар кивнув у відповідь і між нами запанувала тиша. Я поглянула на вікно, за ним починало сіріти. Напевно незабаром світанок. Треба їхати додому, спробувати хоч трохи відпочити перед роботою. Я перевела погляд на Сильвію, яка солодко і безтурботно спала поруч з нами. Дивишся на неї, і на душі такий спокій. Він лікує.

- А можна запитати дещо особисте?

Чоловік не очікував подібного питання, але погодився відповісти.

- Чому ти неодружений? Тільки не говори, що робота – то твоя жінка, бо цю відмовку я вже багато раз чула.