Глава 17

Заплющить, раптом, легінь хитрі очі,

Та, що поради сипле, в рота набере води,

А переслідувач спіймає блискавку охоче,

Навіть уважні слухачі не знайдуть назад сліди.

Ревнивець теж поріг не переступить,

Не з’явиться на ранок молодик відповідальний,

Від її руки у відважне серце куля влучить,

Бо відданий – останній, і постріл той прощальний.

Я перечитувала ці рядки багато раз. Навіть не знаю, чи вдалося поспати хоч декілька годин, відтоді як Назар надіслав світлину чергової поетичної інструкції до вбивств. Іноді здавалося, що я не відрізняю, де реальність, а де вже починається сон. «…і постріл той прощальний». Ці слова лунали в голові, варто було лише розплющити очі. Ми наближаємося до завершення. Відчуваю, то кінець… Я знову зателефонувала слідчому і попросила дати мені трохи часу, бо навіть встати з ліжка зараз складно. Але чоловік вкотре здивував, замість втішань, він просто приїхав до мене додому.

- Ти хоч їла щось? – Назар сидів напроти і, як завжди, уважно придивлявся. Я покрутила головою, тримаючи в руках каву, яку він мені приніс, ось вона справді зігрівала.

- Нумо, іди в душ, а я приготую сніданок. – Чоловік підвівся і хотів вирушити на кухню, але я його зупинила:

- Припини це, будь ласка.

- Що припинити?

- Вдавати з себе турботливого. Я доросла дівчинка і сама якось впораюсь.

У нього миттєво спалахнули очі:

- Я бачу. Тільки щось поки не дуже виходить. Але на роботі мені такі працівники не потрібні. Ти повинна сильною бути, витривалою та зібраною, а натомість ще десь знепритомнієш. Нумо, Зорро, поквапся! Нам оголосили кроваву війну, треба вже діяти, а не віршики розгадувати.

Та я продовжувала нерухомо сидіти й меланхолічно скиглити:

- Ти ж розумієш, що перший рядок – то цілком на тебе можуть натякати?

- Так. Все. Дістала. – Несподівано Назар опинився поруч, забрав горнятко з кавою і поставив його на стіл. А потім підхопив мене на руки та й поніс до ванної.

- Що ти робиш?! Відпусти мене негайно!

- Ага. – Хто там слухав! Чоловік зайшов разом зі мною до кімнати, але відпускати не поспішав. В його очах танцювали підступні карамельні блискітки й від цього я чомусь ніяковіла, як школярка.

- По-перше, люба колего, я нікого не боюся. А по-друге…, – він замовк і поглядом ковзнув по моїх вустах, – …а по-друге, очі в мене зовсім не хитрі.

Ми їхали на роботу разом з Назаром на його автівці. Всього декілька раз я сиділа за кермом своєї «ластівки». Супер, купила автомобіль! Я тільки поглянути на нього встигла, коли ми вийшли з під’їзду, як чоловік суворо промив: «Навіть і не думай! Ти не в тому стані зараз». Він вже й це за мене вирішує, як мило.

- То, що ти таке зробила, Зоряно? Не просто ж так ми продовження віршика отримали?

Мою шкіру, ніби тисячі маленьких голочок одночасно вкололи. Не знаю, чому, але розповідати майору про наші з Данте шалені поцілунки на передньому сидінні автівки мені зовсім не хотілося.

- Спровокувала трохи, але це неважливо зараз. Я просто хочу зрозуміти, чому саме ти отримав послання?

Назар знизав плечима:

- Не знаю. Можливо, вбивця мене більше поважає, ніж тебе.

- А, можливо, ти і є вбивця?! – його спокій дратував. Тут і виспатися не виходить, скоро вже очима не бачитиму, а цьому хоч би хни! Ще й жартики пускає.

- Італійця свого ти теж підозрюєш? – він знову дивився так, ніби про все давно вже знає.

- Я всіх підозрюю, Назаре.

- А ось я гадаю, навпаки. – Чоловік зупинився на стоянці біля приміщення нашого відділу, заглушив двигун і повернувся до мене:

- На мою думку, вірш надіслали саме мені, бо я єдиний, кому ти дійсно довіряєш. Ходімо!

Що? Але він і слова не дав промовити, щоб заперечити цю маячню. От самовпевнений невіглас!

Поки ми йшли до кабінету, я намагалася довести слідчому, що він помиляється. Є купа людей, які входять в коло моєї довіри, і Назар там займає точно не перше місце. Та він лише підступно мовчав, демонструючи поглядом, що я його не переконую зовсім.

Ми відчинили двері разом, я не припиняла наводити факти своєї правоти, аж поки не побачила, що в кабінеті напроти Юри сидить Данте. Чоловік прискіпливо поглянув на Назара, а потім с холоднечею оцінив і мене. Я наче оніміла на якусь мить. Мені було соромно, хоча в цілому – ніхто нікому нічого не винен.

Данте стримано привітався. Ярик і Юрко очима слідкували за нашими емоціями, а особливо за моєю реакцією. Мені й справді кортіло забігти. Та все ж я чемно привіталася у відповідь, на відміну від піднятої Назаром на декілька секунд руки.

- Вибач, що змусила чекати, самопочуття зранку підвело. А чому ти не зателефонував? – та яким було моє здивування, коли я почула, що насправді Данте прийшов не до мене. В кабінеті настала цілковита незручна тиша. На щастя, Юра першим її порушив: