Глава 16

Я з нетерпінням чекала ранку, а особливо тієї миті, коли всі з’являться на роботі й можна буде віддати ґудзик на експертизу. Назар кудись вийшов у справах, залишивши мене з моїм очікуванням на самоті. Цікаво, які в нього можуть бути справи о п’ятій годині?

Втома таки брала своє, я вже не сиділа, а поклала руки на стіл і вляглася на них. Незчулася, як сон проник до кабінету та оповив заспокійливим туманом. Але побачила я навпаки досить бентежну та дивну картину, як грубі шорсткі руки жбурляють всюди зім’ятий папір. Один клаптик впав прямісінько в мої долоні. Я невпевнено розгорнула його. Там були вірші..., вірші відомих поетів, проте, ніби свіжою кров’ю написані. Раптом кров з рівних рядків почала перетікати до моїх пальців, швидко дісталася зап’ястка, захопила лікті. Я викинула багряний згорток та з німим жахом спостерігала, як поступово вся вкриваюся чужою кров’ю.

«Це ти у всьому винна…ти…, ти…» – підступний голос злісно шепотів своєю хворою інтонацією звинувачення в мій бік. А я хитала головою і намагалася заперечити, щосили прокричати, довести, що в тому немає моєї вини! Та лячний голос дужчав, себе я майже не чула. Він гуркотів у моїй голові, наче грім. А потім мене щось струснуло…, потім ще раз. Я розплющила очі та зрозуміла, що вони сповнені сльозами. Щоки вологі, до них приклеїлося волосся, я вся тремчу, здригаюся від ридань. Здавалось, що чужий голос продовжує лунати звідусіль. Аж поки моє обличчя не обхопили теплі руки:

- Зоряно! Зоряно, заспокойся, будь ласка. – Назар обережно прибирав волосся за вуха, ніжно витираючи сльози. Я спочатку хотіла відштовхнути його, але розуміння, що це вже не сон, стримало мої рухи.

- Зоряно, все добре. Добре. Я поряд, чуєш? – на мене дивилися ясні очі, в них я впізнала ту знайому силу, від якої ставало затишно на душі. Я завмерла. Назар дуже близько…, дуже. Не знаю, що сталося, моя рука потягнулася назустріч, пальці торкнулися його шиї та неспішно провели назад. Я відчула, як чоловік ледь помітно смикнувся, його вилиці спокусливо напружилися, а погляд почав нагріватися. Коли до цього він з хвилюванням дивився, то тепер Назар виглядав серйозним. Але це мене не зупинило. Мені потрібно було хоч на декілька секунд опинитися у безпеці, тому не вагаючись, я притиснулася до його тіла. Зазвичай у таких випадках чоловіки обіймають, гладять по спині, заспокоюють лагідними словами, але тільки не Назар. Він продовжував рівно стояти, немов я до стовпа притулилася. Його дихання втратило розміреність, я це чітко помітила, але більше нічого. Стало прохолодно, свідомість наполягала зайти далі та жіноча розсудливість перемогла, навіщо пірнати в річку, яка вкрита кригою? Я відсторонилася. Чоловік затримав у повітрі свої руки, але потім видихнув і сховав їх у кишені джинсів.

- Зоряно...

- Все гаразд. Це просто сон.

- Почекай, я розумію, тобі важко, але ти не маєш себе звинувачувати.

Сльози знову зволожили шкіру. Я швидко витерла їх і просто кивнула у відповідь.

- Зоряно..., – Назар несподівано зробив до мене крок, але я одразу відступила. Не хочу більше, щоб він наближався! Тільки не тоді, коли чоловік дві хвилини тому вже відгорнувся.

- Зоряно, запам’ятай, ти ні в чому не винна! Хіба можна відповідати за всі вчинки інших?

Зараз я не дивилася йому в очі. І так знала, що там побачу. Напевно, жалість. А цього я зовсім не бажаю споглядати. Тим паче в ньому. Спробувала швидко змінити тему:

- Там наші вже прийшли? Хочу свою знахідку на експертизу віддати.

Назар якийсь час мовчав. Він знову уважно роздивлявся мене. Цікаво, для чого чоловік це робить? Що йому від того? Думки мої воліє прочитати? Ага, дзуськи!

- Так, всі на своїх робочих місцях. – Його голос помітно затвердів. Проте я, ніби й не звернула на це уваги, просто взяла свою сумочку, щоб дорогою до вбиральні заскочити та привести себе до ладу, і вже збиралася йти, але Назар простягнув мій телефон:

- Тримай свій мобільний. Він чистий.

Я забрала його, намагаючись не торкатися долоні слідчого, подякувала та пішла. А коли зачинила за собою двері, пообіцяла, що відтепер менше, ніж на метр, до нього не наближуся.

Після невеличкої наради в Андрія Вадимовича мені знову зателефонували з університету і попросили замінити одного з викладачів, який взяв лікарняний. Я залюбки погодилась, бо знаходитися у відділі сьогодні вже не дуже кортіло. Та біля університету на мене також чекав сюрприз: Анжела Ігорівна прибула одночасно зі мною. Одразу виникло бажання повернути назад, але це було б занадто безвідповідально. Жінка, звісно, помітила мене й швидко наздогнала:

- Зоряно Георгіївно, невже ви знову потішите нас своєю присутністю?

Я намагалася не видати, як сильно не бажаю її бачити, чудово усвідомлюючи, що з цією жінкою треба розмовляти так само влесливо,  як і вона. Тому награно посміхнулася та привіталась у відповідь. Звичайно, Анжелі Ігорівні було цього замало, вона проводжала мене аж до самого деканату, не відстаючи ні на крок. Що їй потрібно? Хтозна. Я вже справді починаю замислюватися, можливо, вона і є тією психопаткою, яка з такою хворою віртуозністю людей життя позбавляє? Тоді що за чоловік за мною стежить постійно? Провокація з Данте не вигоріла, переслідувач у під’їзді – то аматор якийсь, а наш вбивця – професіонал, як не бридко це визнавати. Чого ж він чекає?

- Бачу у вас знову безсонна нічка видалась? Невже милий Данте винуватиць тому?