Глава 15

Я стрімголов попрямувала до чоловіка. Та як виявилось, він анічогісінько не знає. Наш спортсмен цілком впевнений, що автомобіль стоїть коло його будинку, а з родичів у нього в місті лише сестра, проте вона не має водійських прав.

Ярик поїхав разом з ним додому. Не уявляю, що це за речі такі дивні кояться, але автівка дійсно знаходилася на стоянці. Та я не могла переплутати номери, в мене ідеальна фотографічна пам'ять. Ні, це частина гри. Впевнена, що не все так просто. Я попросила експертів уважно оглянути автомобіль, аби встановити час, коли він востаннє використовувався за призначенням. І не прогадала, години ще не минуло, відтоді, як за кермом хтось сидів. Не розумію, це наш псих таке чинить? Але навіщо? Вкотре нагадати про себе? Натякнути, що він знає, де я знаходжуся? Чи мені варто починати хвилюватися за Данте? Зі сховища пам’яті одразу виринули спогади про Микиту. Дихання зірвалося…, здається, я ніколи не припиню звинувачувати себе в тій страшній трагедії. Хоча, враховуючи кількість жертв, що дійсно пішли на той світ можливо саме через мене, просто звинувачувати себе – замало.

До речі, згідно зі словами спортсмена, вірш в парку попросив передати мені справді чоловік. Обличчя звісно було замасковане, але голос він не приховував. Під підозру одразу потрапила вся сильна стать з мого оточення. Навіть Назар. Хоча до цього я йому чомусь довіряла. Він страшенно мене нервував, дратував, а ще я ніяк його не збагну, але довіра так нікуди й не зникла за ці роки.

Поки колеги займалися будинком спортсмена та його сусідами, ми з Назаром та Юрою опрацьовували інформацію стосовно зберігання гримучої ртуті. Але тут взагалі суцільний глухий кут, до неї доступ настільки обмежений, що й уявити важко, звідки вбивця її дістав. Спеціальних лабораторій поблизу не має, тому версій в мене взагалі ніяких. Хіба, він працював у подібних закладах та зміг якимсь чином вкрасти цю вкрай небезпечну речовину.

За всіма справами я геть забула про вечерю з Данте. Назар більше не згадував про свою пропозицію, тому я теж вирішила не сприймати її серйозно. Крім того, слідчий наполіг на перевірці мого мобільного на наявність пристроїв для прослуховування та відстеження. А відтак, я ще й без засобу зв’язку залишилась.

Ми вийшли на вулицю втрьох, продовжуючи активно обговорювати версії стосовно ртуті. Вона вже снитися мені скоро почне, чесне слово! Аж раптом, Назар з Юрою замовкли та обидва поглянули в інший бік. Я розвернулася і побачила... Данте. Чоловік стояв біля власної екстра вишуканої автівки з величезним букетом квітів. Схоже, чекає він на мене вже довгенько. Хотілося вдарити себе. І як я могла забути?!

Невпевнено поглянула на своїх кавалерів. Юра помітно розгубився, на обличчі колеги чітко намалювалося обурення, проте він не знав, як виказати своє невдоволення якомога обережніше. Інша справа Назар. Чоловік з’їдав мене очима повільно й наполегливо. Слідчий нічого не говорив, та воно й не потрібно йому, бо мовчання набагато сильніше впливало на мої відчуття. А потім взагалі загадково посміхнувся і попрямував до свого автомобіля.

Я бовкнула в повітря: «До завтра», – та підійшла до італійського залицяльника.

- Вибач, будь ласка, я зовсім запрацювалася.

Хоч як Данте не намагався цього приховати, але йому було неприємно. Він дивився понурим поглядом, а я с кожною хвилиною ще сильніше відчувала свою провину. Чоловік простягнув назустріч букет з різноколірними квітами й кволо посміхнувся. Я взяла його, встигнувши схопити Данте за руку:

- Мені справді дуже шкода. Я не хотіла тебе образити.

Він напружено видихнув:

- А що з твоїм телефоном?

- Розрядився. – Вирішила, краще все ж не говорити, що мобільний на перевірці. Чоловік недовго вагався і відчинив дверцята автівки:

- Їдемо на пізню вечерю?

Боковим зором я бачила, що Юра продовжував стояти на порозі та спостерігати за нами. На відміну від Назара, який, до речі, вже давно поїхав. Я усміхнулася Данте у відповідь і вмостилася на передньому сидінні.

В ресторані, куди мене привіз чоловік, я ніколи раніше не була. Милий затишний заклад і людей небагато. Менеджер люб’язно провів нас до столика, який Данте встиг забронювати шляхом.

Але яким було здивування, коли мої очі зустрілися з очима Анжели Ігорівни, яка сиділа неподалік і смакувала Мартіні. Варто було їй лише помітити мене, як погляд недобре спалахнув. Від цієї жінки в мій бік одразу ринула хвиля негативу. Та в чому ж справа? Чим я її образила? Але вона не дозволила довго роздумувати над цими питаннями, гордовито підвелася та підійшла першою:

- Доброго вечора, Зоряно Георгіївно. Не очікувала вас тут зустріти. Познайомите мене з вашим супутником?

До чого це все? Яка ж вона, однак, дивна, ця Анжела Ігорівна. Але, нехай. Я привіталася і відрекомендувала Данте. Та на цьому жіночка не зупинилася:

- А ви своєю лекцією запам’яталися студентам. Тільки й запитують, коли наступного разу завітаєте?

Ти ба, вже й хвалити почала? Я відповіла одним словом: «Незабаром», – і вдала, ніби вивчаю меню, хоча давно вже знала, що саме хочу замовити. Несподівано у Данте задзвонив мобільний. Чоловік перепросив і залишив нас удвох. Тут і почалось найцікавіше. Анжела Ігорівна присіла поруч та заговорила зі мною, як з давньою знайомою:

- Бачу, у вас спроба побачення?