Глава 13

Я знала це…, я відчувала, що не просто так вбивця знову повторив свого вірша. Листоноші в його жахливих планах повинні були постраждати… і вони постраждали. Обіцяв – виконав. Навіщо він крок за кроком робить все, як і колись, тільки с більшою кількістю жертв? Аби покарати мене? Але за що? В чому моя провина? Та відчуваю, допоки я цього не зрозумію, його «апетити» зростатимуть.

- Вибух стався через суміш, що містила гримучу ртуть – таку собі ініціюючу вибухову речовину, що є, до речі, найчутливішою з-поміж подібних. Вона знаходилась в якійсь спеціальній капсулі, яку ймовірно підпалили та кинули або ж внесли до поштового відділення. – Віолета тримала в руці невелику колбу з темно-синьою рідиною і робила перші висновки стосовно того, що сталося. Вибух був незначним, пошкоджено лише одну кімнату, проте дві людини, які в ній знаходилися, померли від отриманих травм на місці.

Я намагалась триматися і не виказувати того, що мені дедалі важче оглядати наслідки злочинів. А особливо підозрюючи, що це все через мене. Підступний голос всередині постійно торочив обвинувачення, а свідомість повторювала, що треба бути уважнішою. Мої руки тремтіли так, що я навіть гумові рукавички натягнути не могла. І взагалі, здається, ще трохи й мені знадобиться психолог.

- Допомогти? – Назар стояв поруч і бачив, що в мене не виходить опанувати себе.

- Ні, не треба. Я сама.

Чоловік нічого більше не сказав. Ковзнув декілька раз по мені суворим поглядом і пішов розмовляти з експертами.

Юра тримався осторонь. Я спробувала з ним поговорити, поки ми їхали сюди, але здебільшого він мовчав, тому порозумітися в нас так і не вийшло.

- Віолето, а де можна роздобути цю гримучу ртуть?

- Ну, точно не в аптеці чи в магазині. На це як мінімум повинен бути спеціальний дозвіл. Крім того, вона отруйна і наскільки мені відомо зберігається у вологому стані, можливо навіть під водою. Що ще? Надзвичайно чутлива до ударів. Але ж сама оболонка капсули… той залишок, який вдалося знайти, це щось нове. Я звісно не спеціаліст в цій сфері, але мені здається, перед нами справжній винахід. Наш злочинець – самородок.

- Або ж йому хтось допомагає. – Хоча думка про те, що мерзотник не один, насправді надзвичайно мене хвилювала.

- Можливо ти маєш рацію. Але цей «хтось» зумів винайти своєрідний контейнер для зберігання вибухонебезпечної суміші, де в складі отруйна гримуча ртуть, – Віолета здійняла руки та захитала головою, – віддаю йому належне.

- Гаразд. – Я розвернулася до Назара, який знову опинився поруч. – Гадаю, нам треба розібратися з лабораторіями та військовими складами, де може зберігатися щось подібне. Раптом в них є якась інформація.

Чоловік погодився зі мною:

- Слушна думка. Юро, візьмеш це на себе?

Якщо чесно, я проґавила ту мить, коли Назар почав звертатися до Юри на «ти». Взагалі, останній недолюблював майора. І це ще, м’яко кажучи. Той йому аж з часів університету кісткою в горлі стояв. Я так здогадуюсь, що це теж через мене, хоча Юрина симпатія минула вже багато років тому. Принаймні сподіваюся, що минула. Бо сьогоднішню витівку колеги важко пояснити з точки зору звичайного занепокоєння.  

Юра мовчки кивнув головою. Дивно, що не мені дали це завдання, враховуючи, що пропозиція то – саме моя. Та, як виявилося, це був тільки початок. Мені взагалі жодного завдання не давали. Назар обходив мене, ніби я також гримуча ртуть. А коли намагалася перетягти ковдру на себе, просто рушав геть. Ну, якщо Юрині дитячі образи ще можна було якось пояснити, то поведінку мого тимчасового керівника – навряд. Урешті-решт закінчилося все тим, що я подумки порекомендувала всім йти на три веселі літери, які молодь зазвичай малює на парканах, і попрямувала в магазини напроти, щоб як завжди перевірити камери спостереження. Дивна річ, але вхід до поштового відділення потрапляв до «сліпої» зони, кут огляду камери не охоплював його. Далі я перемістилася до магазину, що поряд. А тут ще цікавіше, записи за дві години до вибуху взагалі відсутні, бо через стрибок напруги вона просто вимкнулася. Невже вбивця і про це якось потурбувався? Та з ким же ми маємо справу? Може в нього і надприродні можливості є? Все це мене надзвичайно нервувало й заплутувало. Здається, втомилася я на цілих три дні вперед. Ще поки не зовсім свою автівку я залишила біля відділу, тому вкотре: «Вітання любому таксі!». Проте додому я не поїхала. Вирішила повернутися на роботу, щоб першою дізнатися результати розтинів та й почитати щось про вибухові суміші. Попросила висадити мене коло парку, аби поласувати моєю улюбленою кавою, але взяла з собою, бо кортіло трохи прогулятися та подихати свіжим повітрям.

Я йшла повільно, не поспішала зовсім. Ковдра з барвистого листя помітно зросла, а дерева поступово огортав туман. Людей навколо було багатенько, ніхто не хотів проспати теплі осінні дні.

Несподівано до мене звернувся незнайомий чоловік. Схоже, спортсмен на пробіжці. Він чемно привітався і сказав, що його попросили дещо мені передати. Та й простягнув назустріч складений клаптик паперу.

- А хто саме попросив?

- Якийсь чоловік. Сказав, це важливо для вас. Вибачте, але в мене режим. Не можу довго стояти. – Незнайомець вказав на зап'ясток, де був годинник, та й побіг собі далі. Дивина якась. Однак, коли я розгорнула той клаптик, моя кава ледь не полетіла додолу. Знову ті ж самі трикляті рядки… Хай йому! Чого ж я одразу не поглянула?! Вилаялась та почала крутитися навколо себе. Виходить, він десь тут і спостерігає за мною… А може спортсмен – то і є вбивця? Знайомі слова з жахом повторювалися в голові. Перехожі почали тиснути на мене, я мало не вихопила свою табельну зброю. Рідко, коли беру її з собою, але цього разу чомусь взяла. Мені здавалося, всі розглядають мене. Я швидко попрямувала назад, уважно придивляючись до найменших деталей, але безрезультатно, нікого підозрілого так і не помітила.