Глава 12

Я повільно наблизилась до автівки, обійшла її по колу і зупинилась перед капотом. Гарна. Неймовірно гарна. Вона помітно вирізняється з-поміж інших, що мені неабияк подобається. Нехай той незнайомець і збрехав щодо своєї посади, але потрібно віддати належне, ця автівка ідеально підходить для мене.

Віолета ніяк не могла вгамуватися. Вона вже разів десять встигла перепитати, чи дійсно це моя красуня.

- Взагалі-то не зовсім моя. Точніше, я зупинила свій вибір на ній, але сплатити кошти ще не встигла.

- А хто ж тоді її сюди доставив?

- Я. – Ми обидві миттєво розвернулися. Перед нами стояв той самий загадковий чоловік з салону і мило усміхався. Можу закластися, він і є власником, досить солідно виглядає. У Віолети одразу спалахнули очі, жіночка перетворилася на грайливу кішечку, яка побачила, що господар почастує її сметанкою.

Незнайомець зробив крок назустріч:

- Минулого разу ви не встигли забрати свою автівку, тож...

- ...тож ви чемно вирішили мені нагадати?

Усмішка у чоловіка стала більш яскравою:

- Вважайте це доставленням, Зоряно. – Ох і погляд. З одного боку спокійний, а з іншого – навіть дещо підступний.

- А може ти нас познайомиш? – Віолета говорила з придихом. Вперше бачу, щоб всього за декілька секунд хтось так змінювався. А особливо – зібрана холодна судмедекспертка. Знав би він, як вміло вона з тілами порається, замислився б напевно. Та, зрештою, яка різниця.

- Я б залюбки познайомила, але не знаю його імені.

Чоловік кивнув і відрекомендувався:

- Данте. Я наполовину італієць, тому не дивуйтеся.

Ага. Значить, я попередньо вгадала.

- Віолета. – Жіночка простягнула до нього руку, натякаючи на поцілунок, наче в давні часи. Можливо хтось інший просто б потиснув її, але Данте – джентльмен, це одразу помітно. Чоловік без зайвих роздумів притулився своїми вустами до її долоні. Але потім знову поглянув на мене:

- Які гарні, однак, жінки працюють у слідстві.

- Гадаю, не здивую вас, коли скажу, що не буває негарних жінок, то  все – поганий смак у чоловіків.

Данте засміявся і схвально закивав головою:

- Ви безсумнівно маєте рацію, Зоряно. Безсумнівно.

Він так пильно дивився на мене, що аж трохи ніяково зробилося. Я хотіла перевести увагу на Віолету, бо вона всім своїм виглядом на це і натякала, проте, чоловік випередив мене:

- Власне, маю до вас важливу розмову, може якраз і сюрприз ваш обкатаємо?

- Еее…, – зізнатися, я не очікувала подібної пропозиції, зиркнула на Віолету, яка, судячи з виразу обличчя, збагнула точно більше, ніж я.

- Ну, пообідаємо тоді іншим разом. – Невдоволення судмедекспертки було яскравішим за її помаду. А тут з приміщення ще й Назар несподівано вийшов. Побачивши нас, він зупинився, склав руки в кишені своїх джинсів і почав нахабно розглядати Данте, а потім й саму автівку. Віолета якийсь час спостерігала за  чоловіками та, зрештою, багатозначно засміялася і пішла, більше нічого не промовивши. Від збентеження я нічого кращого не вигадала, ніж познайомити їх:

- Це мій... колега. Начальник відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я особи, майор поліції – Городський Назар Васильович. А це...

- Не колега, а поки що ваш начальник, Зоряно Георгіївно. – Назар перебив мене та підійшов до нас ближче. – Треба бути точнішою у своїх висловлюваннях. Але в іншому – все правильно, – і по-чоловічому простягнув свою руку назустріч італійцю.

- Данте Оліверас. Власник мережі автомобільних салонів. – Він відповів на жест і чемно потиснув Назарові долоню. Таки я знову не помилилась. Хоча консультант з нього тямущий, вміє вмовляти.

- Данте? Італієць напевно?

Як виховано!

- Саме так.

А Данте молодець. Тримає рівень ввічливості, проте, поглядом не поступається.

- І що вам знадобилося від поліції, Данте Оліверас?

- Знаєте, а мені вже Зоряна Георгіївна зголосилася допомогти. Вам неймовірно пощастило, що у вас такі висококваліфіковані підлеглі, – і поглянув мене, – ну що, поїхали?

Я кивнула та попрямувала до водійського місця.

- Ага. Просто не можу натішитися від «такого» щастя. – Назар жбурнув це прямісінько мені в спину, добре, що я швидко зачинила дверцята автівки й вже не чула, що там ще базікав в мій бік слідчий. Данте сів поруч і обережно вклав мені в руку ключі.

Я ніколи б не подумала, що за теперішніх обставин в мене може видатися настільки чудовий обід. Данте виявився досить цікавим чоловіком, а його манери взагалі щораз приємно дивували. Чого тільки вартувала сама поїздка на автівці, я була в захваті з першої ж хвилини: легко, просто і відчули одна одну одразу. Однієї поїздки цілком вистачило, аби остаточно впевнитися, що це цілком мій варіант.

Дуже рідко дозволяю собі запізнюватися, але сьогодні трохи порушила дисципліну. Якось я забула про час. Давно вже ні з ким, окрім Аліси, не спілкувалася так щиро й невимушено.