Глава 11

Перше, що хотілося зробити, розвернутися і вийти геть. Але це вже буде занадто показово, тому я стояла на одному місці, як дерево в землі. Спочатку ми дивилися один одному в очі, а потім карамель навколо його зіниць запалала, розгорілася справжнім полум’ям, і він став повільно опускати погляд нижче. Моє тіло напружилося. Нижче і нижче… Вже й дихати не було чим. Нижче і нижче… Падлюка! Та він смакує цим моментом! Нижче і нижче… Я не витримала, здала позиції та поглянула на вікно.

- Гарний вигляд маєш, Зоряно. – Теплий, затишний, глибокий, оксамитовий голос змусив затримати подих. Здається, тепер він впливав на мене ще сильніше, ніж п’ять років тому. А чого так – незрозуміло. Ні, закохана в Назара я не була. Навіть більше, він мене дратував. Ще і як дратував! Але між нами завжди є щось таке незриме…, палке і таємниче. Ніби він джерело струму, а як тільки я наближаюся, цей енергетичний струм перетікає й до мене. Майже впевнена, що чоловік також відчував щось подібне. Але до цього всього йому ще й подобалося чіпляти своїми слівцями. Так і кортіло жбурнути в нього чимось!

Через хаос, що навкруги відбувався, я не здогадалася, що саме Назар і може очолити нашу спеціальну слідчу групу. Це та, яка тікала від зустрічі з ним. І на що я сподівалася, коли вирішила повернутися? Місто хоч і велике, але, врешті-решт, всі ми в ньому їздимо одними дорогами.

Чоловік вдивлявся в моє обличчя. До речі, роки, що ми не бачились, пішли йому на користь. Тепер він мав ще більш впевнений та солідний вигляд: на волоссі з’явилася легенька сивина, а в куточках очей невеликі струмочки зморшок. Але все це надзвичайно йому пасувало. Відчуття, що слідчому відома таємниця Всесвіту, зараз тільки посилювалось. Поглянеш на нього – і бачиш міцну скелю, непробивну стіну, яку просто ніщо не може зруйнувати.

- Хто б уявив, що ми будемо в одній команді, так Зорро?

- Шановні, а ви що, знайомі? – наївний Андрій Вадимович радів цьому факту, наче отримає від того якісь привілеї. Що ж вони всі перед Городським навшпиньках ходять? Чим він бере? Наполегливістю? Зухвалістю? Чим?

Я видихнула й твердо зазирнула Назару в очі:

- По-перше, Зоряна Георгіївна. Буду вам вдячна, якщо ви звертатиметесь до мене більш коректно. А по-друге, – я перевела погляд на полковника, – дійсно, ми знайомі. Назар Васильович колись читав для нас лекцію, – і знову поглянула на Городського, – маю надію, ви вдосконалилися, тому що тоді це було жахливо, мізерні знання.

Я думала в Андрія Вадимовича очі вилізуть на чоло. Але Назар голосно розсміявся і весело промовив:

- Не звертайте уваги. Я колись поцілував її зненацька, ось і помста прилетіла.

Полковник аж підскочив, а в мене серце на стопи гепнулося. Здається, я починала зрадницьки червоніти, але намагалася показати, що не надала його словам значення:

- Я надішлю до вашого відділу запит щодо надання доступу до певної інформації. Зробіть, будь ласка, так, щоб я не чекала роками на відповідь.

Назар награно посерйознішав і влігся ліктями на стіл, наче школяр:

- Для вас, Зоряно Георгіївно, я ладен на будь-що.

«Дурень!». Звісно, вголос я цього не сказала, тільки повідомила спантеличеному Андрію Вадимовичу, що в мене купа справ і вже час іти.

Назад до свого кабінету я не повернулась. В мені все кипіло й хотілося вщент рознести весь відділ. Це ж треба так! Але відмовитися від слідства, на жаль, я не могла. Поки не спіймаю вбивцю стількох невинних людей, не полишу цю справу, хай навіть доведеться терпіти присутність Городського.

Я вийшла на вулицю і попрямувала до парку. Згадала, де ми пили каву з Юрою в перший мій робочий день тут, тож вирішила побути трохи на самоті.

Смакуючи запашним напоєм, я вирушила вздовж стежки. Надворі було тепло і тихо. Я спостерігала за тим, як листя повільно падає з дерев, неспішно, послідовно, наче в нього є якийсь свій таємний задум. Ніхто з перехожих не в змозі був хоч на хвильку не затримати свій погляд на тоненькій різноколірній ковдрі, що вкривала землю.

Повз мене на велосипеді проїхав працівник пошти. Як в старі добрі часи… Мої думки знову повернули в бік навколишніх неспокійних подій. Ні, ми точно чогось не помічаємо. Щось лежить на поверхні, а ми не звертаємо на це уваги.

Біля великого дужого клену зібралася купка людей: дорослі весело сміялися, спостерігаючи, як дітлахи разом з песиками гралися в листочках. Мило і безтурботно. Я повернула голову й побачила, як хлопець склав листя у величезний букет, а потім подарував його своїй дівчині, обличчя якої просто світилося від щастя. А потім поблизу мене фотографиня почала розповідати своїм учням, як краще фотографувати в парку серед такого розмаїття чарівних кольорів.

Я усміхнулася. Люди люблять осінь. Люди люблять осінь... Люди... люблять…

- Ну, звісно! – я зупинилася на місці та голосно вигукнула. Не знаю, як відреагували інші навколо, але це й неважливо зараз. Головне, я збагнула, як здобути перевагу та виграти час. Люди. Звичайні люди нам в цьому допоможуть! За останню годину стільки підказок було. Ось воно! Злочинець розуміє, для того, щоб запобігти масовій паніці, поліція триматиме в секреті подробиці злочинів та інформацію про хід слідства. Він чекатиме, що ми бігатимемо навколо листонош і намагатимемось якось їх захистити, а негідник тим часом знову утне щось неочікуване. Але тепер настала наша черга дивувати. Треба розповісти людям правду. Розказати, які підступні методи вбивця використовує,  а головне повідомити, хто наступний за його планом повинен постраждати. Попереджений – значить захищений. Коли всі навкруги знатимуть, що відбувається, коли придивлятимуться до найменших дрібниць, йому буде набагато важче заподіяти шкоду. Так, мені доведеться розкрити свої таємниці минулого і витягти не один кістяк з шафи. Так, від нас вимагатимуть пояснень, а цілковитої впевненості в тому, що нам вдасться все пояснити, немає. Так, треба перетерпіти паніку, а вона в якоїсь частки населення стовідсотково буде, але все це варте того, щоб завадити вбивці втілити свої хворі задуми в життя. Хоча б спробувати завадити.