Глава 8

Теперішній час

- Зоряно Георгіївно, як я радію, що ви до нас приєдналися! Це така честь! Ваш професіоналізм вражає! – доброзичливий чоловік років шістдесяти завзято тиснув мені руку і щиро усміхався.

- Ви переоцінюєте мої здібності, Андрію Вадимовичу. Але дякую на доброму слові.

- Яке «переоцінюєте»! Ви працювали на батьківщині самого Шерлока Холмса! – і без того виразні очі чоловіка стали ще більшими.

- Андрію Вадимовичу, це ж вигаданий персонаж. – Мені було кумедно споглядати дещо дитячу безпосередність полковника поліції, але виглядало це мило. Чоловік махнув рукою:

- Яка різниця! Ваші досягнення говорять самі за себе. Ходімо, я зараз же познайомлю вас з колегами.

До кола моїх колег належали: молодший лейтенант Ярик і судмедекспертка Віолета. З жіночкою, до речі, ми одразу знайшли спільну мову. Висока, струнка, коротковолоса вогняна бестія, на перший погляд, здавалася суворою дамою, але варто було їй лише рота розтулити: жарти, чорний гумор, сарказм, іронія – все, як я люблю.

Та найбільш емоційним видалося знайомство з моїм безпосереднім напарником. Як я здивувалася, коли побачила на порозі кабінету Юрка. Так, того Юрка, який п’ять років тому дарував мені листівки з гарними віршами. Повірити не можу, що тепер ми разом працюватимемо! А він змінився. Помітно змінився. Це вже не той романтичний хлопчина, який спочатку і підійти до мене боявся. Ні, на його місці з’явився ставний, дужий чоловік з неперевершеною усмішкою. Юра декілька раз обійняв і навіть в щічку цьомкнув, не випускаючи мої руки зі своїх долонь:

- Зорянка! Як? Яким вітром? Коли сказали, що до нас майже геній приєднається, я й уявити собі не міг, що цього генія виявляється добре знаю!

- Ви всі якось дивно ставитися до слів «Лондон» і «детективи», але дякую, приємно-приємно. – Я справді зраділа такій новині. Нехай ми з Юрком і не були близькими університетськими друзями, але, зрештою, він мені не чужа людина.

- О, я це пам’ятаю. Ти ще зі студентства не любила, коли тебе хвалять.

- Дещо, як бачиш, не змінилося.

- Дещо може й ні, але ось ти дуже змінилася..., – чоловік несподівано став серйозним. Він неспішно провів по мені чіпким поглядом і напружено видихнув. Я вирішила прибрати зайві паузи:

- Ну, ти мене впізнав, а значить, зміни не такі вже й суттєві.

Юра усміхнувся у відповідь та кивнув. Це раніше б я зніяковіла або напружилася, що мене так розглядають, але тепер – майже не звертала на подібне уваги.

Колега запропонував вийти, випити кави, поговорити, згадати минуле, і я залюбки погодилась. Ми розмістилися в невеличкій кав’ярні, що знаходилася прямісінько в парку. Навкруги панувала моя улюблена осінь, за ці роки життя в Лондоні навіть висловити складно, як я скучила за нашою рідною барвистістю. Ми тільки прийшли, а мені вже не хотілося йти звідси. Так от і сиділа б декілька діб підряд, милуючись навколишньою красою.

Юра помітив зміну в моєму настрої. Він висипав собі цукор в каву й тихо підкреслив:

- Ти ж і поїхала восени тоді..., – а потім, щоб не розводити сум одразу й збадьорився, – ну, то як? Розповідай! Як там Лондон? Всіх Баскервілей зловила?

Я голосно розсміялася. І коли це Юрчик встиг стати таким кумедним? З радістю розповіла про навчання, як мені пощастило та я за рік аж в трьох різних престижних університетах Англії побувала. Як потім успішно пройшла стажування і як працювала поряд з відомими детективами.

- То ти всі ці п’ять років і не прилітала сюди?

- Сюди ні. А до батьків навідувалась звісно. І вони в мене часто бували.

- А як же Аліса та Льоха? Ви ж з ними, мов одне ціле існували?

На цьому питанні в мене одразу запекло в душі та Юрко миттєво виправився:

- Ну, щодо Льохи я знаю все, а з Алісою як, підтримували спілкування? Вона в нас велика бізнесвумен, власниця мережі салонів краси та модельних агентств.

- Так, про це мені відомо. – Сказала з усмішкою, а у самої перед очима розросталися тяжкі спогади. Я ніколи не забуду, як через кілька днів після мого від’їзду Аліса повідомила мені жахливу новину: в нашому університеті стався вибух, винних так і не знайшли, але постраждало десятеро людей, серед них був і Льоха. В нього якраз закінчувалися курси з іноземної мови, він залишився в авдиторії додатково позайматися і..., важко згадувати..., його майже з того світу повернули. На реабілітацію хлопця перевезли до іншого міста, з ним переїхала і вся родина. Я хотіла одразу ж повернутися, проте, Аліса сказала, що її брат не бажає зі мною спілкуватися і воліє більше ніколи не бачити. Причину його такого несподіваного рішення мені не пояснили.

З Алісою ми підтримували зв'язок, але це вже не можна було назвати дружбою. Здається, вона як і я, звинувачувала в тому, що сталося, саме мене. Той невідомий, схиблений на голову вбивця з минулого міг таким чином помститися за моє рішення навчатися в іншій країні. Чим би він ще міг покарати й провчити, як не шкодою моїм найдорожчим друзям? Аліса з Льохою знали про нього, бо я їм тоді все розповіла. Тому вони мали повне право звинувачувати мене.

- Олексій так і не повернувся, здається?

- Ні. Він залишився в Соколиному. Наче з якоюсь жіночкою серйозні стосунки будує. До правоохоронців не приєднався, зате відкрив власну юридичну фірму. Зорянко, ти не переймайся через Льоху, в нього все добре склалося.