Глава 6

Я пірнула дуже глибоко..., моє тіло заклякло... Його слова відлунням носилися в голові, наче в темному лісі. Його слова прострелили мене... наскрізь... Єдине, що хотіло зробити – це вдихнути. Вдихнути й прокинутись, бо я просто повинна зараз спати. Просто повинна!

- Зоряно...

Я здригнулася і відступила на крок назад.

- Зоряно... – слідчий хотів підійти, але я встигла виставити руку вперед і не дозволила йому наблизитися. Він терпляче видихнув:

- Ти ж розумієш, що це означає, правда?

- Ні. Не розумію. – Я розвернулася і пішла до своєї тимчасової кімнати. Але Назар пішов слідом за мною. І коли я присіла на ліжко, він без зайвих вагань схопив стілець і присів напроти. Але дуже близько. Моя шкіра відчувала його дихання і від цього нерви тільки сильніше тремтіли.

- Зоряно, кому ти розповідала про Шорського?

- Що?

- Кому ти про нього розповідала?

- Почався допит? Знову? Неофіційний?

Його очі спалахнули, але обличчя залишилося суворим і кам’яним.

- Не верзи дурниць! Якщо тобі потрібен час, добре, я можу трохи зачекати, але ми поговоримо. Хочеш так, а хочеш офіційно. Тому запитаю ще раз: кому ти про нього розповідала?

- Нікому.

- Взагалі нікому? Батькам, родичам, Алісі чи її брату?

- Нікому! Батькам я вирішила не говорити, щоб вони не хвилювалися, а друзям поки не телефонувала. – Іноді важко звикнути до того, що йому стільки відомо про мене. Ще й цей натиск, навіть не професійний, а такий, що йде з самої душі.

- Хто його знайшов? – мій голос наблизився до хрипоти.

- Сусідка. В них роман завертівся, як тільки журналіст почав винаймати квартиру. Вона повернулася з роботи та, власне, і побачила його непритомного. А коли зрозуміла, що він «холодний», тоді й викликала відповідні служби.

Я знову затремтіла. Моя бурхлива уява дуже чітко малювала цю картину.

- В його крові знайшли алкоголь і це, напевно, найбільший прорахунок вбивці.

В мене аж перед очима пояснішало!

- Так, Зоряно, ти все правильно почула, вбивці. І справа навіть не у дверях, які на ключ не замкнули, а…

- …а в тому, що людина, яка приймає снодійне не буде змішувати його з   алкоголем. – Я одразу ж все збагнула та закінчила речення за Назара, а по моїй щоці незалежно від волі повільно потекла сльоза. Погляд слідчого змінився. Він припинив тиснути своєю наполегливістю.

- Слухай, я не хочу тебе лякати, але це вже третя людина за тиждень, яка після спілкування з тобою, рушає на той світ. Щось дуже багато збігів як для такого короткого проміжку часу.

Я дивилася на нього і не знала, що відповісти. Бо він мав рацію. Він у всьому мав рацію. Відчуття, що все це рухається навколо мене, не полишає ще від вбивства Микити. Але як можна усвідомити щось подібне? Як можна хоча б уявити таке?!

- Стоп! В Шорського ж є наші світлини! Тепер підозра впаде і на нас?

Чоловік байдуже махнув рукою:

- Ти навіть не уявляєш, скільки світлин різних людей та записів, отриманих незаконним шляхом, в нього знайшли. Там кожний другий міг його за те прибити. – Назар відхилився і продовжив розмірковувати далі. – Гадаю, Анну довели до самогубства. Вбивця якось підлаштував фокус з сильнодійною психотропною речовиною, щоб вона потрапила до організму дівчини та швидко подіяла, а потім почав впливати на її розум. З хлопцем легше, коло його спілкування – суцільні бандюки, відвернути увагу слідства не складно було, а ось з Шорським трохи прорахувався. Цікаво, як змусив його алкоголь вжити? Загадка. Жодного фізичного контакту не зафіксовано. Та й мотиви мені не зовсім зрозумілі, суперечливо все якось: Анна і Шорський, припустімо, образили тебе, але ж Микиті ти подобалась…

- Почекай, ти думаєш, за мною хтось постійно стежить? Хтось з мого оточення?

У чоловіка небезпечно спалахнули очі. Він знову нахилився до мене й майже прошепотів:

- Навіть більше, Зоряно. Я вважаю, що цей «хтось» – близький і схиблений на твоїй особистості, серійник.  

В мене волосся дибки стало від таких висновків. Спокійно всидіти я вже просто не могла. Миттєво підхопилася і вискочила з кімнати. Назар кинувся за мною:

- Куди ти?

- Хочу прогулятися. – Я ще ніколи з такою швидкістю не одягала пальта та не взувалася. Чоловік не зупиняв мене, він чудово розумів, єдине, що мені зараз потрібно – це свіже повітря і самотність. Вже перед тим, як я відчинила двері та зібралася виходити, він вдумливо запитав:

- Ти ж щира зі мною, Зоряно?

Я затрималась на хвильку, а потім кивнула в знак згоди та стрімголов полетіла на вулицю.

Я подорожувала містом аж до самого вечора. Мені захотілося повернутися в парк. Серед могутніх різноколірних дерев, я почувалася в безпеці.

Осінь ніколи не була для мене спонсором поганого настрою, не викликала нудьгу або сум, навпаки, осінь – заспокоювала. Я сиділа на лавці та спостерігала за навколишнім світом. Стільки безтурботних перехожих провела поглядом, що кортіло й самій приєднатися до них та розчинитися в натовпі, а потім забути про все, насолоджуватися легкістю й тишею в серці. Але ж ні…, це не про мене сьогодні. В голові хор голосів, які перекрикували один одного: хто за мною стежить? Це я у всьому винна? Невже хтось справді вбиває через мене, майстерно підлаштовуючи самогубства та хуліганські витівки? А раптом Назар помиляється? Раптом він навмисно лякає? Що я взагалі про нього знаю? Чому він привіз мене до себе додому? Чому довіряє?