Глава 5

Я збирала речі, ніби як в тумані. Не знаю, що саме мною керувало: інстинкт самозбереження, страх чи потреба в пораді й захисті. Я взяла з собою найнеобхідніше, ну і звісно ж «сюрприз» прихопила, одяглася та викликала таксі.

Через п'ятнадцять хвилин я стояла біля відділення поліції. Дорогою зателефонувала Назару і поцікавилась, де він. Мій розгублений та трохи наляканий голос спантеличив чоловіка, але він нічого не розпитував, стримано відповів, що чекає на мене у відділенні.

Слідчий вийшов майже одразу. Його погляд мазнув по невеличкій валізі. Він нічого не сказав, наблизився, взяв її у мене та попрямував до свого темно-синього солідного кросовера. Спочатку поклав до багажника валізу, а потім відчинив мені дверцята автівки й поглядом вказав, щоб я сідала. В іншому випадку – відмовила б. Але зараз, коли в голові каша, а в душі тривога, більше нічого на думку не спадало.

Якийсь час ми продовжували мовчати. Чоловік виглядав втомленим і як завжди суворим. Він подорожував десь далеко у своїх роздумах та навіть жодного разу не поглянув в мій бік.

– Куди ми їдемо?

– Додому.

– Тобто до тебе додому?

– Тобто до мене. – Він як дивився на дорогу, так і продовжував дивитися далі.

– Назаре, я не поїду до тебе додому. Розвертай назад. – Але чоловік пропустив це повз вух.

– Агов! Ти мене чуєш?

– Чую, не глухий.

– Тоді чому нічого не робиш?

– Взагалі-то, роблю. Я за кермом, Зоряно.

– Я сказала, що не поїду до тебе, ми ледь знайомі, тому зупинись негайно!

– Обов’язково зупинюсь. Але біля свого будинку.

Ні, ну це вже справжнє нахабство! От і звернулася тобі за допомогою.

– Якщо ти зараз же не зупинишся, я вистрибну на швидкості й вся провина ляже на твої плечі. Зупиняйся, кажу!

– Давай. Я вже давно добряче не сміявся.

Ну, що це за людина така? Тут і без того не знаєш, як виплутатися, а він ще тільки сильніше дратує! Але я не здамся. Двері слідчий звісно заблокував, тому я зняла з ноги чобіт і розвернула підбором до скла.

Нарешті Назар помітив мене. Він голосно зареготав і весело поцікавився:

– І що ж ти збираєшся робити?

– Виб’ю тобі скло.

Він знову засміявся:

– Не треба. Зупиняюся. Поверни свого чобота на місце.

Я видихнула та взулася. Чоловік припаркувався біля незнайомого багатоповерхового будинку з надзвичайно гарними великими клумбами.

– Де ми?

Він поглянув в очі й спокійно відповів:

– Вдома.

Я невдоволено покрутила головою та розвела руками.

– Зоряно, я так розумію, Шорський перетнув межу?

– Звідки ти…

– Не недооцінюй мене, будь ласка. Ну, відвезу я тебе до готелю, і що далі? Що ти сама робитимеш? В мене тобі буде безпечно й спокійно. Зараз ми піднімемося, повечеряємо та нормально про все поговоримо, домовились?

Його тихий оксамитовий голос вгамовував мої емоції. Я знизала плечима й невпевнено кивнула.

– А твоїм не заважатиме моя присутність? – я не знала, чи одружений чоловік, чи є в нього родина, тому й обрала слово «твоїм».

Назар дістав з багажника мою валізу та поставив автівку на сигналізацію:

– Гадаю, моїй малій ти сподобаєшся.

Цікаво, це слідчий дівчину свою так називає? І чому він хитро посміхається?

Чоловік мешкав на найвищому поверсі. Коли ми потрапили до його квартири, світло увімкнулося саме собою. А далі…, а далі мене з ніг ледь не збило маленьке кудлате диво.

– Сильвія…, – Назар присів на одне коліно та погладив волохатого песика, що кружляв навколо його ноги. Після добрячої порції отриманих пестощів від господаря, маленька підбігла й до мене. Це була дівчинка пекінес, здається з домішкою вільної дворової крові. Гарненька така, руда, з білими та чорними плямами на грудях і просто неймовірними великими, красивими очима. Я обожнюю тварин, а особливо собак. Все життя хотіла вдома таку собацю. Одразу присіла біля неї та погладила, а маленька швидко вляглася на спину, щоб її ще й чухали.

– То це твоя мала?

Назар усміхнувся і кивнув:

– А ти гадала, я так дівчину свою називаю?

Капець! Він там думки раптом не читає? Усміхнулася у відповідь і зосередила всю свою увагу на Сильвії.

– Одного разу вона врятувала мене від кулі. Сильвія належала жіночці, що проходила свідком в досить заплутаній справі. Але в неї, на жаль, виявили невиліковну хворобу. Я часто провідував її. Коли вкотре приїхав в гості, покидьок по цій же справі вистежив мене та хотів підстрелити, я не помічав його, але Сильвія встигла кинутися на нього й привернути мою увагу, ось так я тоді й затримав мерзотника. Жіночка просила піклуватися про її улюбленицю. З того часу ми з Сильвією разом проти всього світу. – Чоловік зняв піджака, взяв валізу й покликав поглядом за ним.