Глава 4

Я чудово розуміла, рано чи пізно він мене наздожене. Чоловік, здається, навіть щось крикнув мені в спину, але невідомий страх, якого я не могла пояснити, не дозволив зупинитися. Я ніколи не тікала від проблем чи їх наслідків. Ніколи. Але останні моторошні події щось змінили, щось перемкнули в складному механізмі сприйняття навколишніх людей. Кожний другий виглядав для мене підозріло, а що далі малювала уява – взагалі краще не розповідати.

Я чомусь згадала слова Аліси. Подруга багато зайвого наговорила за останній тиждень, але стосовно дечого, вона таки мала рацію – я справді можу зламати ніс тричі. Старшого брата, який би захищав, в мене не було, тому з дитинства вмію сама за себе постояти. Хлопці, з якими я товаришувала, навчили деяких прийомів з тхеквондо. Та й з самооборони в університеті в мене найвищий бал. Здається, настав час продемонструвати свої навички.

Я сховалася за мармурову колону, готуючись зненацька завдати удару. Але чоловік з’явився так швидко й несподівано, що я трохи прорахувалась і вдарила з меншою силою. Незнайомець схопився за обличчя та закричав:

– Ви що, взагалі з глузду з’їхали?! – він прибрав руку й ми обоє побачили на ній кров. Я підняла очі й зрозуміла, що розбила йому губу.

– Ви геть ненормальна! – чоловік дістав з кишені маленьку хустку та приклав її до рота. Він ніби й не збирався відповідати мені тим самим. Взагалі не збирався нічого робити. Просто стояв і витирав кров.

– Хто ви та що вам від мене потрібно?! – я все ще не могла заспокоїтися і трималася так, щоб в разі чого дати йому гідну відсіч. Незнайомець затримав на мені лукавий погляд. Довго він свердлив своїми хитрющими оченятами, ніби думки мої намагався прочитати. Аж ось нарешті склав хустку, сховав її назад до кишені й простягнув руку мені назустріч:

– Шорський Валерій Север’янович, журналіст. Хотів би з вами поспілкуватися, пані Зоряно. – Він наче й привітно посміхнувся, але я одразу відчула там дволикість.

– Звідки вам відомо, хто я? І навіщо ви гналися за мною?

– О, ні, ні! Я зовсім не бажав вас налякати, просто ви так чкурнули стрімголов, що я подумав, ніби вам загрожує якась небезпека.

– Тобто ви побігли за мною, бо хотіли допомогти?

– Звісно ж! А як інакше.

Він хоч уявляє, як це безглуздо звучить?

– А знаєте мене звідки?

Чоловік таку мармизу скривив, що закортіло гепнути його ще раз:

–  Пані Зоряно, ви ж одна з найсерйозніших студенток, вас багато хто знає.

Я вже навіть не відчуваю, а чітко бачу, як ладно він бреше. Що ж йому від мене потрібно?

– З приводу  чого ви хотіли зі мною поспілкуватися?

– Не хвилюйтеся, багато часу я не відберу. Всього лише декілька запитань стосовно вашого покійного друга. – Журналіст безсоромно дістав мобільний та увімкнув на ньому диктофон.

Мене аж заціпило на перших секундах. Спогади про Микиту були ще занадто живими, тому поки досить складно приховувати свої емоції. Чоловік це одразу помітив, тому підсунув диктофон ще ближче. Втретє. Втретє захотілося його вдарити. Це ж треба! Який нахаба! На такій величезній трагедії сенсацію кортить зробити? Та як він сміє?!

– Без коментарів! Вибачте, але мені треба на пари. – Я відвернулася і попрямувала до ще одного входу у вестибюль.

– Ви повинні були йти з ним на побачення, але вашого друга раптово вбивають. Вам не здається це дивним? – його слова летіли мені в спину, немов град. Але я намагалася не звертати на них уваги та йшла далі.

– У вас так швидко змінилося особисте життя. Вам стало щось відомо про його хуліганські зв’язки? – він почав крокувати за мною. – Можливо, ви знаєте, хто вбивця?

Я вже знову ледь не бігла, сподіваючись, що не шкопиртну, бо тоді він точно не відчепиться. А в самої мороз по шкірі. Навіщо журналісту лізти саме в цю справу? Що він намагається в ній знайти? А головне, чому до мене стільки запитань? Невже все через те побачення? Він і друзів Микити про це розпитував? Не лише ж зі мною хлопець спілкувався! Хоча, враховуючи, скільки всього журналісту відомо, він вже давно всіх розпитав.

– Я буду пильнувати, пані Зоряно! Уважно пильнувати, поки ви самі не забажаєте зі мною поговорити відверто.

Як мені в цю мить кортіло йому середнього пальця показати! Але я розуміла, що головне зараз швидко покинути товариство цього негідника, щоб не наговорити нічого зайвого, бо досвіду спілкування з журналістами в мене ніякого.

Коли лекція почалася, я майже заспокоїлась. Майже. Юра в останню мить всівся поряд. А я не знала, як себе з ним поводити. Він наче і хлопець непоганий, вірші он які мені пише, хоч вони й не його, я вже перевірила, та все ж приємно. Витрачає свій час, вишукує найбільш оригінальні. Але я не бажаю стосунків. Було в мене декілька спроб побудувати щось серйозне та, на жаль, розуміння я не знаходила. Ніхто не міг зацікавити, всі тільки слухали, а мені щось дати у відповідь – дзуськи.

Всім своїм виглядом я натякала, що не налаштована зараз на спілкування. Ще й слова того схибленого журналіста ніяк не йшли з голови. Пильнувати він мене буде… Цього ще бракувало! Знову весь день навчання до одного місця. Ще й параноя набирала обертів, скрізь темний плащ журналюги вздрівався. Скоріше б Льоха з Аліскою повернулися. Коли ми разом, мені набагато спокійніше.