Глава 3

Я отримала різкий удар зсередини, моє дихання вкрали…Горлянку стискало, а кімната розтікалася перед очима плямами. Аліса намагалася повернути мене з небуття, але страшні слова затьмарювали її голос.

«Цього не може бути! Цього просто не може бути! За що?!»

Підлога випарувалася з-під ніг і я впала, ніби поранена. Здалося, промайнула ціла вічність, перш ніж я змогла вдихнути. Але це був болючий вдих, повітря зробилося для мене кригою, воно дряпало і заморожувало холодом.

А потім ринули сльози… Солоний присмак вмить заволодів вустами, а шия вкрилася краплинами. Я не могла зупинитися, не могла!

Аліса розгубилася. Вона допомогла мені підвестися та присісти на ліжко, безперестанно запитуючи, що їй робити та чим допомогти. Але я не знала, що відповісти. Оговталась лише тоді, коли подруга зібралася викликати швидку.

– Як ти дізналася? Хто його знайшов? – мій голос було не пізнати, наче я кричала гучно та довго. Насправді так і є, тільки то був крик в моїй свідомості.   

Аліса почала перебирати ще вологе волосся:

– Батько зателефонував з університету. Поліція вже навідувалась до них. Друг Микити їхав додому і помітив тіло…, вбивці навіть не намагалися його сховати…

– Вбивці? Звідки тобі це відомо?

– Поліція поспілкувалася з ріднею, найближчим оточенням, з викладачами звісно, виявляється він товаришував з поганими хлопцями. Подейкують, Микита почав пхати свого носа куди не треба і говорив багато зайвого, ось з ним і поквиталися… Завтра ховатимуть, підеш?

– Почекай, Алісо, не так швидко. Як ховатимуть? Вже є рішення судді?

– Ти забула, хто його батько? Звісно, що вже все давно узгоджено.

Я обійняла сама себе руками:

– Не можу в це повірити…, в голові не вкладається…Так, Микита не був тихим милим парубком, але ж він – і не злочинець якийсь! В універ он повернувся.

– Але нікому невідомо, чим він займався до свого повернення.

– Це несправедливо…, – сльози знову почали обпікати очі. Аліса поклала мою голову собі на плече та заспокійливо погладила руку:

– Я знаю, люба. Я знаю.

Перша половина дня видалася надважкою. Ми втрьох повернулися з похорону. Людей зібралося дуже багато, звісно, окрім рідні та друзів ще прийшли студенти й майже всі викладачі. Говорять, що в Анни так само було, але тоді я знаходилась на допиті, хоча не впевнена, що змогла б прийти. Чи вистачило б мені стійкості тієї миті? Хтозна.

Олексій та Аліса залишились зі мною в гуртожитку. Ми майже не говорили, лише зрідка перемовлялися кількома словами, вдихаючи аромати заспокійливого чаю. Аж поки не почувся стукіт.

– Ти на когось чекаєш?

Я здивовано помотала головою й відчинила двері. На порозі, склавши руки в кишені своїх темних штанів, стояв Назар Васильович. В мене одразу холод промайнув по спині. Кого-кого, а його я точно не очікувала зараз побачити.

– Що ви тут робите?

– І вам доброї обідньої години, Зоряно Георгіївно. Можна? – і поглядом вказав на мою кімнату.

Відверто, я розгубилася. Ще слідчих мені тут бракувало!

– Вибачте, але я не сама…

– Чудово! – чоловік посміхнувся і нахабно протиснувся повз мене. Я навіть промовити нічого не встигла!

У двійнят щелепи відвисли. Обоє насторожилися і невпевнено привіталися. А ось Назара Васильовича не бентежило взагалі нічого. Він почувався, ніби вдома. Неспішно обійшов мою невеличку кімнату, уважно придивляючись до деталей, довго сканував колаж зі світлинами, на яких зображена я з найдорожчими мені людьми, і зупинився на ліжку, звідки я не встигла прибрати нічну сорочку, бо поспішала, коли перевдягалася. А потім якось не до того було, якщо відверто – забула про неї. Я з жахом підлетіла до ліжка, схопила одежину і швидко сховала її до шафи. Слідчий загадково усміхнувся і ковзнув по мені зацікавленим поглядом.

– Я можу дізнатися, що ви тут робите?

Чоловік відвернувся та підійшов до мого столу:

– З вами хочу поговорити. – Назар Васильович взяв записник і почав його без дозволу гортати. Я миттєво наблизилася та забрала свою власність назад:

– А це взагалі офіційний візит?

Він зазирнув глибоко в очі й застиг. В мене аж в душі запекло, присягаюсь! І як він це робить?

– Гадаю, вам не захочеться, щоб мій візит став офіційним. – Промовив таким тихим, оксамитовим і таємничим голосом, що й переконав одразу.

Я попросила Льоху та Алісу залишити мене зі слідчим наодинці. Їм ця ідея, звісно, не сподобалася, але вибору в них не було. Олексію кортіло щось бовкнути, але я йому ще пліток про наші вигадані стосунки не пробачила, нехай лиш спробує… Друг, напевно, одним місцем відчув мій настрій і не наважився щось суперечити.

Двійнята пішли. Я запропонувала Назару Васильовичу присісти на стілець, хоча впевнена, він би й сам охоче там вмостився.

– Я вас слухаю.

– Зоряно Георгіївно,  а ви… Так, чуєте, а може нарешті перейдемо на «ти»?