Глава 1

П’ять років тому

– Так, записник взяла, ручку взяла, олівець поклала… Точно! Треба ще одного олівця захопити! – швидко підскочила до свого невеличкого гуртожитського стола та дістала з шухляди те, що надумала.

– І навіщо тобі аж двоє олівців?

– Раптом, котрийсь загублю.

– Ну, ще існує такий інструмент для писання, як кулькова ручка. Я поділюся з тобою, якщо твої олівці кудись зникнуть.

– Ага, ти зі мною вчора вже поділився кримінологією.

Високий світловолосий хлопець пустив очі під чоло і захитав головою в різні боки:

– Та годі вже тобі! Переплутав підручники, таке трапляється!

До кімнати увійшла його копія тільки в жіночій подобі:

– Що трапляється? З ким трапляється? З тобою знову щось сталося? Ну, це не новина. – Аліса легенько штовхнула брата, від чого він впустив свої окуляри на підлогу. – О! Я ж казала! – Олексій зиркнув на неї злісним поглядом. Ще трохи й він жбурне в дівчину тим, що до рук потрапить. Так, треба йти, бо ці двійнята, як завжди розтрощать мені кімнату. У власному будинку я дозволяла їм бешкетувати, але житловою площею в гуртожитку не можу жертвувати.

Аліса та Олексій – мої найкращі друзі з дитинства. Вони дійсно двійнята: в обох волосся золотистого відтінку, обоє високі й худі, очі однакового насиченого зеленого кольору, обох нагородили світлою шкірою і чітко окресленими рисами обличчя. Але на зовнішності їхня схожість і закінчувалась. За характерами цих двох навіть троюрідними не назвеш. Олексій – розумний, відповідальний, простий і щирий, він завжди гарно навчався, ставив перед собою високі цілі та досягав їх. А от Аліса –  справжня хижачка, інакше не скажеш. Завдяки модельній зовнішності обкладинки багатьох відомих журналів рясніли її пікантними світлинами, а скільки чоловіків ставали перед нею на коліна, й не порахуєш. Аліса мізкувата і досить хитра дівчина, а ще в неї талант знаходити пригоди на одне місце. Та навчатися вона не дуже хотіла, навіщо пішла з нами на слідчий факультет – незрозуміло. Мабуть, щоб не порушувати дружби та й сім’ї не полишати. Так, наша трійка вічна й нерозлучна. Попри те, що ми всі різні, завжди були разом. Завжди. Але в університеті на нас і чатувало перше розставання. В рідному місті ми мешкали по сусідству, поки їхній батько викладав історію в нашому коледжі. А потім йому запропонували підвищення і тепер він викладає свою улюблену дисципліну вже тут в університеті. Вони придбали квартиру неподалік, а я оселилася в гуртожитку. Тому щоранку Олексій та Аліса спочатку навідувались до мене, а потім ми всі разом їхали в універ.

Погода сьогодні була якоюсь…тихою і сонливою, ніби навмисне прагнула залишити всіх студентів вдома. Сірі барви вгамовували емоції, хотілося просто мовчати та розмірковувати про щось своє наодинці. Однак перша пара – вкрай важлива та захоплива. До нас провести лекцію запросили відомого слідчого з найкращою розкриваністю злочинів в регіоні. Городський Назар Васильович, я багато читала про нього, досягнення чоловіка справді вражали. Будь-яка справа, що потрапляла до його рук, просто приречена на успіх, завжди лише вдалі розслідування та швидкі розкриття. Попри те, що він не набагато старший за нас, досвід мав шалений. Від інтерв’ю зазвичай відмовлявся, тому про його життя окрім роботи більше нічого й невідомо. Та я чомусь гарно запам’ятала його яскраві очі кольору темної карамелі. Вони горіли полум’ям, а погляд притискав до стіни. Таке враження складалося, ніби цьому чоловікові відомо зовсім все на світі.

Перед початком лекції Аліса потягла мене до вбиральні. Не знаю навіщо, але їй терміново потрібно було нанести ще один шар блиску на губи. Ніби це в авдиторії не можна зробити. Подруга вмовляла й мене причепуритись, але я полюбляла стриманість. Тим паче яскравого і так вистачало. Від природи я мала досить незвичний колір волосся – темний з соковитим мідним та променистим відблиском. А в поєднанні з синьо-блакитними очима мене ще зі шкільних часів вважали казковим персонажем. І все наче чудово було, але рівно доти, поки ми залишалися дітьми. А коли подорослішали, отоді я добре відчула, що таке заздрість. Дівчата годинами сиділи в салонах краси й однаково не отримували того кольору, який з дитинства уподобав саме мою голову. Хоч моделлю мені й не стати, як, наприклад, моя подруга, бо зросту невисокого та й жіночна більш, але з натовпу я завжди вирізнялась. Тому майже ніколи й не робила макіяжу, щоб не привертати ще більшої уваги.

– В мене для тебе щось є. – Аліса несподівано дістала зі своєї сумочки мініатюрну листівку й вклала мені її в долоні.

– Що це?

– Розгорни й зрозумієш!

Я послухалась і зазирнула всередину неочікуваного подаруночка. А там на мене чекав… вірш. Так, вірш! Як в стародавні часи! Та це не було зізнанням в коханні, кожний рядок розповідав про те, яка я гарна, яка не схожа на інших…

– Це Юра попросив тобі передати. – Алісі аж терпець уривався побачити мою реакцію.

– Юра? А чому він сам до мене не підійшов?

– Бо з тобою завжди поряд мій брат. Навіть ми тільки у жіночій вбиральні й можемо спокійно поговорити! Там, де ти, повсякчас Льоха, тому не став дурних запитань, скажи краще, що далі робитимеш?  

Я знизала плечима і коротко відповіла:

– Нічого.

– Тобто як, нічого? – ідеальне обличчя моєї подруги захопило розчарування.