Епілог

Небо над злітною смугою було того специфічного кольору – глибокої лазурі, яку Катя завжди називала «робочим діапазоном». Сьогодні був особливий день: перший самостійний виліт курсантів льотної академії на новітньому навчальному літаку «С-21», який Катя спроектувала спеціально для молодих пілотів.

Катя стояла на оглядовому майданчику. Поруч Мишко, у формі полковника цивільної авіації, міцно тримав її за руку. Тамара, сива, але неймовірно елегантна, примружившись, дивилася на сонце.

– Твій «Сокіл» готовий до злету, – тихо сказав Мишко.

Матвій, двадцятирічний красень із широкими плечима та спокійним поглядом дідівських очей, завершував передпольотний огляд. Він був копією Олексія Соколова – та сама впевнена хода, та сама любов до заліза. Для нього не існувало іншого прізвища, окрім маминого. Він був Соколовим до кожної клітини.

За годину до вильоту, коли Матвій ішов до ангара, його перестрів чоловік. Він стояв біля огорожі аеродрому – постарілий, із землелистим обличчям та порожніми очима людини, яка надто довго дивилася на світ крізь решітку. Це був Макар. Він вийшов на волю пів року тому, але так і не зміг знайти собі місця в світі, який пішов далеко вперед.

– Матвію... – голос чоловіка був хриплим. – Ти... ти знаєш, хто я?

Матвій зупинився. Він знав. Мама ніколи не робила з цього таємниці. Вона навчила його, що правда – це найкраща броня. Він подивився на Макара без ненависті, без огиди. У його погляді була лише та сама конструкторська відстороненість, якої навчила його Катя.

– Я знаю, хто ти, – спокійно відповів Матвій. – Ти – людина, яка колись спробувала зламати мою маму. І ти – людина, яка програла.

Макар зробив крок ближче, його руки тремтіли.

– У твоїх жилах моя кров... Я хотів просто подивитися... Ти схожий на мене.

Матвій ледь помітно всміхнувся.

– Помиляєшся. Кров – це просто рідина, хімічний склад. А людина – це її вибір. Мій вибір – бути Соколовим. Мій вибір – піднімати в небо те, що створює моя мати. А ти... ти просто тінь на злітній смузі. Тобі тут немає місця.

Він не став чекати відповіді. Матвій розвернувся і пішов до літака. Макар залишився стояти біля сітки, маленька, зламана постать на фоні величезного відкритого неба. Він зрозумів: він не мав на цього хлопця жодного права. Генетика програла вихованню, любові та сталевій волі Каті.

Катя бачила цю розмову здалеку. Вона бачила, як її син спокійно пішов геть, навіть не озирнувшись. Вона відчула, як останній вузол напруги в її душі нарешті розв’язався.

Двигун «С-21» загарчав – чисто, рівно, без жодної похибки. Літак легко відірвався від бетону. Матвій впевнено набрав висоту, роблячи ідеальний віраж над аеродромом.

– Дивись, мамо, – прошепотіла Катя, звертаючись до Тамари. – Він летить.

Тамара кивнула, витираючи сльозу.

– Він не просто летить, Катрусю. Він вище за все те, що ми пройшли.

Мишко обійняв дружину за плечі.

– Робота завершена, конструкторе Соколова? – запитав він.

– Ні, Мишко, – Катя усміхнулася, дивлячись на сріблясту точку в небі. – Це тільки початок. Похибок більше немає. Тільки чистий розрахунок. Тільки вільне небо.

Внизу, далеко за межами аеродрому, в облупленій квартирі Оксана та Максим доживали свої беззмістовні дні, гризучи одне одного за кожну копійку. А над ними, розтинаючи хмари, летів Матвій Соколов – живий доказ того, що навіть із уламків можна побудувати щось, що долетить до зірок.