6. Реінкарнація

Процес одужання став для Каті справжнім випробуванням на статичну міцність. Лікарняні стіни, пофарбовані в блякло-блакитний колір, тиснули, а запах хлорки викликав нудоту, нагадуючи про те, як відчайдушно вона намагалася відмитися в душі гуртожитку.

Одужання: Рекінструкція душі

Перші дні Катя майже не розмовляла. Вона привчилася спати на спині, бо будь-який рух відгукувався різким болем у розірваних тканинах та зламаних ребрах. Але найгіршим був не фізичний біль, а відчуття, що її тіло їй більше не належить. Воно стало об’єктом медичних маніпуляцій, оглядів та жалісливих поглядів медсестер.

Саша і Оля приносили їй конспекти. Катя розкладала їх прямо на лікарняній ковдрі.

– Кать, ну куди ти? Відпочинь, – тихо казала Оля, нарізаючи яблуко. – Лікар сказав, що тобі треба спати.

– Якщо я засну, я знову почую запах того парку, – відрізала Катя, не піднімаючи очей від формул. – Мені треба зайняти мозок. Цифри не мають запаху. Вони не мають рук.

Вона вчила опір матеріалів, відчуваючи кожною клітиною власну межу зламу. Вона буквально зшивала себе докупи за допомогою логіки. Кожна вивчена сторінка була кроком геть від того бруду, в який її заштовхнули.

Слідчий, капітан з обличчям людини, яка бачила занадто багато людської ницості, прийшов на третій день. Його звали Григорій Петрович. Він сів на край стільця, відкрив папку і довго не міг почати розмову, дивлячись на забинтовану дівчину, яка виглядала молодшою за свої вісімнадцять.

– Катерино, я розумію, як це важко, – почав він офіційним тоном. – Але нам потрібні імена. Ти впізнала когось?

Катя повільно повернула до нього голову. Її погляд був таким сухим і холодним, що слідчий мимоволі випрямив спину. – Я впізнала всіх, – голос її був позбавлений емоцій, ніби вона зачитувала технічний звіт. – Макар, Тарас і Данило. Прізвища я не знаю, але вони часто бувають у кафе «Політ».

Вона зробила паузу, і її пальці міцно стиснули край ковдри. – І Максим. Мій двоюрідний брат.

Слідчий швидко занотовував. – Максим брав участь у... безпосередньо?

Катя заплющила очі. Перед нею виник образ Максима, що стоїть осторонь і просто палить, поки її життя розривають на шматки. – Він стояв і дивився. Він привів їх туди. Він тримав мою сумку, поки вони... – вона зупинилася, проковтнувши клубок у горлі. – Він був організатором. Він продав мене їм за компанію.

– Катю, ти розумієш, що це серйозне звинувачення? Твоя тітка, Оксана, вже була у відділку. Вона принесла «алібі» для сина. Каже, він був удома весь вечір, а ти просто хочеш помститися через сімейні чвари за квартиру.

Катя ледь помітно всміхнулася – це була страшна, безкровна посмішка.

– У Оксани завжди є алібі. Але у Максима на куртці залишилися мої сліди. Коли я намагалася вирватися, я подряпала йому шию. Глибоко. Під лівим вухом. А ще – на місці залишився мій браслет, який він зірвав. Шукайте там.

Слідчий здивовано підняв брови. Він не очікував такої деталізації від жертви в стані шоку.

– Ти дуже спостережлива, Катю.

– Я конструктор, – відповіла вона, знову відкриваючи підручник. – Я навчена помічати деталі, які призводять до катастрофи. Максим – це системна помилка моєї родини. Я хочу, щоб цю помилку було усунуто. Офіційно.

Проте через тиждень слідчий прийшов знову, але вже без папки. Він виглядав розлюченим і водночас безпорадним.

– Експертизу затягують, Катю. Куртку Максима «випадково» випрали. Браслет не знайшли. А свідки в кафе... вони всі кажуть, що ти сама з ними загравала. Оксана постаралася.

Катя подивилася на свої покусані губи в маленьке дзеркальце.

– Я зрозуміла. Гроші Оксани і зв'язки Толі працюють швидше, ніж закон.

– Мені шкода, дівчино. Справу не закриють, але без прямих доказів вона «зависне».

Катя кивнула. Вона не плакала, не кричала. Вона просто зрозуміла: у цьому світі недостатньо бути правою. Треба бути сильнішою за систему.

– Нічого, Григорію Петровичу, – сказала вона, дивлячись у вікно на вечірнє небо. – Нехай «висить». Поки що. Метал має властивість накопичувати втому. Одного дня конструкція Оксани просто розсиплеться. А я почекаю. Я вмію чекати.

У цей момент, до палати зайшов завідувач відділення – чоловік, який зазвичай був стриманим, але зараз виглядав розгубленим. У руках він тримав бланк аналізів.

– Катерино Олексіївно, – почав він, глянувши на слідчого, а потім знову на дівчину. – Я мушу повідомити... ми отримали результати вашого ХГЛ. Показники високі.

В палаті нависла така тиша, що було чути, як дзижчить муха на склі. Катя нахмурилася, її мозок, звиклий до чітких термінів, на мить відмовився обробляти цю інформацію.

– Які показники? Що це означає? – запитала вона, хоча глибоко всередині крижана здогадка вже почала розповзатися по тілу.

– Це означає, що ви вагітна, – тихо сказав лікар. – Термін невеликий, приблизно п'ять тижнів. Враховуючи обставини вашого потрапляння до нас...

Слідчий різко повернувся від вікна. Його обличчя перекосилося.

– П'ять тижнів? – перепитав він. – То це... це результат нападу?