5. Ніч, коли небо впало

Червень видався аномально спекотним. Студентське містечко вимерло: гуртожиток, який ще тиждень тому гудів від підготовки до іспитів, тепер стояв напівпорожнім скелетом. Лишилися тільки ті, кому не було куди їхати, «хвостаті», що відчайдушно намагалися вхопитися за заліки, і такі, як Катя – ті, для кого канікули були шансом заробити на право бути вільною.

Вона взяла всі можливі додаткові зміни в «Польоті». Порожній гуртожиток дозволяв не думати про черги в душ, але нічна робота в кафе виснажувала до галюцинацій.

Саме того літа в «Польоті» почала з’являтися ця трійця: Макар, Тарас і Данило.

Катя знала їхні імена, бо вони вигукували їх на все кафе, замовляючи чергову порцію алкоголю. Макар – завжди впевнений, з важким поглядом; Тарас – галасливий і вульгарний; Данило – мовчазний, але з тою особливою жорстокістю в очах, яка лякала Катю найбільше.

Але найважчим було не їхнє нахабство. Найважчим було те, що частенько в їхній компанії ошивався і Максим. Її двоюрідний брат, «рідна кров», сидів поруч із ними, підтакував їхнім жартам і з неприхованою зневагою спостерігав, як Катя розносить замовлення.

– Дивіться, пацани, – Максим навмисно голосно стукнув келихом об стіл, коли Катя підійшла прибрати брудний посуд. – Наша конструкторка сьогодні в ролі прибиральниці. Може, їй чайових підкинути? Катрю, скільки коштує твоя гордість сьогодні? На один гамбургер вистачить?

Макар засміявся, не зводячи з неї липкого погляду. – Максе, ну що ти так із сестрою? Вона дівчина серйозна. Може, вона нас на екскурсію в небо запросить?

Катя мовчала. Вона навчилася ставити «сталевий бар'єр» між собою і ними. Вона просто забирала тарілки, ігноруючи Данила, який намагався зачепити її за руку. Але всередині все кричало: «Біжи!». Розрахунки її внутрішнього радара показували критичне перевантаження системи. Вона бачила, як ці четверо шепочуться, кидаючи погляди в її бік, і як Максим, підбурений новими друзями, стає все зухвалішим.

Ніч, коли небо впало

Це сталося в одну з тих ночей, коли повітря було таким густим, що його можна було різати ножем. Зміна затягнулася. Катя вийшла з кафе о другій тридцять. Вулиці навколо парку були залиті тьмяним жовтим світлом, яке більше ховало, ніж освітлювало.

Вона почула їх раніше, ніж побачила. Сміх Тараса неможливо було сплутати ні з чим.

– Куди поспішаєш, Катюша? – Макар вийшов з тіні старого каштана. – Ми ж не договорили про аеродинаміку.

Вони оточили її швидко. Данило і Тарас тримали її, Макар стояв попереду, а Максим... Максим стояв трохи осторонь, ховаючи руки в кишені, але не роблячи жодного кроку, щоб допомогти.

– Максиме, зупини їх, – прошепотіла Катя. – Ти ж знаєш... ти ж знаєш, що мама скаже.

– Мама? – Максим виплюнув це слово, як отруту. – Мама зараз далеко, Катю. А ти тут. І ти занадто багато про себе уявила. Моїм друзям ти сподобалася. Вважай, що це твоя орендна плата за всі ті роки, що ти займала місце в нашій хаті.

Це не було просто насильство. Це було методичне приниження, де кожен діалог різав глибше за ніж.

– Будь ласка... – це був єдиний раз, коли вона дозволила собі цю слабкість.

– «Будь ласка» не входить у вартість, – холодно кинув Данило, затискаючи їй рота.

Катя заплющила очі. У цей момент вона перестала бути людиною. Вона стала об'єктом. Вона почала рахувати – не хвилини, а формули. Вона уявляла, як проектує крило, здатне витримати тиск у мільйон атмосфер. Вона була сталевою балкою. Вона була обтічником. Метал не відчуває огиди. Метал не відчуває зради брата, який стоїть за три метри і просто курить, дивлячись у небо.

«Один... два... похибка не критична... три... я виживу... я вирахую вас усіх...» – пульсувало в голові замість крику.

Коли все скінчилося, і вони пішли, залишаючи її в порожньому парку, Катя не плакала. Вона лежала на траві, дивлячись на зорі, і вперше в житті ненависть була сильнішою за фізичний біль. Вона ненавиділа імена Макар, Тарас і Данило. Але понад усе вона ненавиділа ім'я Максим.

Це був момент, коли тиша гуртожитку стала нестерпно гучною. Червнева ніч догорала, а в кімнаті №402 життя розділилося на «до» і «після».

Саша і Оля повернулися зі своєї зміни на заправці близько четвертої ранку. Вони зазвичай заходили тихо, намагаючись не розбудити Катю, яка завжди спала чутливо, оточена своїми кресленнями. Але цього разу двері були напіввідчинені, а в коридорі панував запах, який не мав нічого спільного зі студентським побутом – важкий, залізистий запах свіжої крові.

– Кать? – Саша першою штовхнула двері, і її голос миттєво перейшов у здавлений крик.

Катя не лежала на ліжку. Вона була посеред кімнати, на підлозі, прямо на своїх розстелених ватманах. Білий папір, на якому ще вчора вона вираховувала ідеальні вигини крила, тепер став брудним, зім’ятим і просоченим червоним. Вона була схожа на зламану ляльку, яку хтось безжально кинув на купу сміття. Роздерта блузка, синці, що вже починали наливатися темрявою на тонких руках, і скляний, нерухомий погляд у стелю.

– Олю, швидку! Швидку клич! – закричала Саша, падаючи на коліна поруч із подругою.

Оля, заїкаючись, намагалася пояснити щось диспетчеру, поки Саша тремтячими руками шукала пульс. Катя була живою, але її тіло здавалося крижаним. Вона не реагувала ні на голос, ні на дотики. Тільки коли Саша спробувала обережно підняти її голову, Катя ледь помітно здригнулася, і з її покусаних губ вирвався звук, схожий на тихий хрускіт ламаного льоду.