4. День, коли небо стало ближчим

Приймальна комісія авіаційного університету зустріла Катю запахом старої паперу, мастики для паркету та ледь відчутним ароматом технічного спирту – запахом, який вона пам’ятала з дитинства. Вона стояла в черзі, стискаючи в руках теку з документами. На ній була випрасувана мамина блузка і та сама спідниця Світланки, яку їй дозволили «доносити» – єдиний пристойний одяг для такого дня.

Оксана вранці лише пирхнула: «Іди, розважся. Все одно повернешся на касу до вечора».

Коли підійшла її черга, Катя поклала документи перед сивим чоловіком у важких окулярах. На табличці значилося: Професор Бережний В. М.

Він довго вивчав її анкету, а потім зупинив погляд на графі «батько». Його брови зсунулися до перенісся.

– Олексій Соколов? – голос професора став несподівано тихим. – Ви донька Олексія?

Катя напружилася, готуючись до звичного: «А, того самого, що розбив машину?». Вона випрямила спину, готова захищатися.

– Так. Я його донька.

Бережний зняв окуляри й уважно подивився на неї. В його очах не було зневаги. Тільки сумна, глибока повага.

– Я викладав у вашого батька аеродинаміку. А потім ми разом працювали над модернізацією крила для тієї серії... – він замовк на мить, крутячи в руках ручку.

– Катерино, я був на тих випробуваннях. Ваш батько не «не впорався». Він відводив машину від селища до останньої секунди. Ми всі це знали, але офіційний протокол потребував винного, якого вже не було серед живих. Система не любить визнавати помилки в залізі, їй простіше списати все на «людський фактор».

Катя відчула, як у неї перехопило подих. Вперше за шість років хтось назвав її батька не невдахою, а героєм.

– Ви принесли креслення? – запитав Бережний, помітивши край ватмана в її теці. Вона несміливо витягла свої розрахунки – ті самі, що робила вночі за шафою, ховаючись від криків Толі. Професор мовчки вивчав їх хвилин п’ять. Потім підняв погляд.

– У вас його рука, дівчино. Точність до фанатизму. Такі, як ми, не просто будують літаки – ми ними дихаємо. Ідіть, Соколова. Ви зараховані за результатами співбесіди. Але знайте: я питатиму з вас удвічі суворіше. Заради пам’яті Олексія.

Катя вийшла з університету на негнучких ногах. Сонце засліпило її, і вперше небо над головою не здавалося низьким. Воно було величезним, вільним і тепер – офіційно її.

Коли Бережний вимовив ім’я батька, повітря в кабінеті наче загусло. Катя відчула, як її серце, що звикло битися в ритмі виживання, на мить зупинилося. Професор не просто дивився на неї – він шукав у її рисах обличчя того самого пілота, якого система зрадила десять років тому.

Вона витягла свої креслення. Ватман був трохи потертий на кутах – результат сотень годин, проведених у тісному кутку за шафою. Коли Бережний проводив пальцями по лініях, Катя помітила, що його рука ледь тремтить.

«У вас його рука, дівчино. Точність до фанатизму.» Для Каті ці слова стали сильнішими за будь-який диплом. Це було відпущення гріхів, яких вона не скоювала. У ту мить "соціальна іржа" Оксани почала обсипатися з її душі. Вона більше не була "донькою невдахи". Вона була спадкоємицею людини, яка врятувала селище ціною власного життя. Катя вийшла в коридор, і їй здалося, що вона вперше за десять років зробила повний вдих. Легені розправилися, як закрилки перед зльотом.

Теперішній час: Центр ваги

– Мам, ти знову в космосі? – голос Матвія повернув Катю в салон позашляховика. Вона здригнулася і сфокусувала погляд. Вечірні вогні міста розмивалися за вікном. Мишко впевнено вів машину, час від часу поглядаючи на дружину з тривогою.

– Просто згадала професора Бережного, – тихо відповіла Катя, торкнувшись плеча сина. – І свій перший день в університеті.

– Того дідуся, який навчив тебе будувати «крила з характером»? – всміхнувся Мишко. – Він знав, що ти впораєшся. Як і я знав.

Катя дістала телефон. Екран спалахнув повідомленням від невідомого номера. Серце зробило неприємний перекат.

«Катюша, ми ж знаємо, в якій школі навчається твій Матвійко. Максимка в розпачі, він може зробити дурницю. Нам потрібно всього 5 тисяч євро до завтра. Подумай про сім'ю».

Катя перечитала текст двічі. Колись ці слова паралізували б її. Колись вона б почала шукати, де позичити, як врятувати маму від нового скандалу, як задобрити Оксану. Але зараз у її жилах текла не кров жертви, а розрахунок конструктора.

Вона спокійно натиснула «Переслати» і відправила повідомлення Мишкові та їхньому адвокату.

– Мишко, – сказала вона, і в її голосі забриніла та сама сталь, яку вона загартувала за шафою в тринадцять років. – Оксана перейшла межу. Вона почала погрожувати Матвію.

Машина різко, але плавно пригальмувала біля узбіччя. Мишко взяв її телефон, прочитав текст, і Катя побачила, як його очі стали схожими на холодний лід.

– Матвію, синку, – звернувся Мишко до заднього сидіння, – пам’ятаєш, я казав, що справедливість – це добре? Так от, зараз настав час для «примусового встановлення справедливості».

Він повернувся до Каті.

– Завтра вранці Павло подає позов про перегляд права власності на квартиру через нововиявлені обставини та шантаж. А Максим... Максимом займеться поліція за вимагання. Я більше не дозволю цим людям бути «похибкою» в твоєму житті.