2. Сніданок за триста євро

Каті тринадцять. Вона стоїть на кухні, де ще три роки тому стіни вібрували від татового сміху, а повітря було густим від аромату маминих недільних пирогів із корицею. Тепер тут панує інший дух: задушливий запах дешевого тютюну дядька Толі, який він витрушував прямо в мийку, та важкі, нудотно–солодкі парфуми Оксани, якими вона намагалася заглушити сморід немитого посуду.

– Куди потяглася? Це йогурт для Світланки, – різкий голос тітки вдарив у спину, як батіг.

Катя завмерла, її пальці на мить затрималися на прохолодному пластику баночки. Живіт скрутило від голоду – обід у шкільній їдальні вона знову пропустила, щоб заощадити пару гривень на олівці для креслення.

– Мама прислала гроші вчора. Я бачила квитанцію на тумбочці, – тихо, не повертаючись, відповіла дівчинка. Її голос тремтів, але вона змушувала себе стояти рівно.

– Прислала вона! – Оксана з силою встромила ножа в яблуко, і сік бризнув на стіл, ніби кров. – А ти порахувала, скільки коштує опалення на твої квадрати? А світло, яке ти палиш над своїми безглуздими книжками до півночі? Твоя мати думає, що за триста євро купила собі спокій, а я тут на вас обох життя кладу!

Тітка підійшла впритул. Катя відчула її гаряче, роздратоване дихання.

– Максимкові куртка потрібна, він хлопець, йому перед друзями соромно в лахах ходити. А ти доносиш пальто Світлани, не розвалишся. І взагалі, скажи спасибі, що я не виставила твої підручники за двері разом із тобою. По закону – я тут господарка. А ти тут – з милості.

Катя міцно стиснула кулаки, аж нігті впилися в долоні. Вона вже тоді знала головне правило цієї квартири: будь–яка спроба захистити себе перетворюється на зброю в руках Оксани. Тітка негайно зателефонує в Італію, розплачеться в слухавку і скаже Тамарі, що Катя «відбилася від рук», «краде їжу у дітей» і «не поважає старших». А мама... мама там і так працювала по 14 годин на добу, збираючи томати під пекучим неаполітанським сонцем, до крові розтираючи руки об землю, щоб її дитина мала хоч якесь «майбутнє». Ні, мама її не сваритиме, але Катя вирішила, що такі дзвінки розчаровують її. Катя не мала права додавати матері болю. Вона обіцяла бути сильною. Вона обіцяла вивчитись.

– Я не візьму йогурт, – Катя повільно закрила холодильник. Метал клацнув холодно й остаточно. – Я просто хотіла взяти шматок хліба.

– Хліб у хлібниці, – буркнув Толя, не відриваючись від телевізора, де йшов черговий серіал. Його ноги в брудних шкарпетках спочивали на табуреті, який колись змайстрував батько. – І не забудь підлогу в коридорі помити. Натоптали вони... сімейство авіаторів, господи помилуй. Велика честь – дочка невдахи, що літак розгатив.

Катя проковтнула клубок, що підступив до горла, і майже вибігла з кухні. Її кімната – колишня велика вітальня – тепер нагадувала склад. Оксана перегородила її масивною шафою, віддавши Світлані більшу частину з вікном, а Каті залишивши темний куток біля стіни.

Саме там, у щілині між шафою і стіною, вона облаштувала свій штаб. Під старою ковдрою вона ховала татів довідник з аеродинаміки та стос паперу, вкраденого зі старих запасів батька. Це була її єдина втеча. Коли Світланка в іншій частині кімнати голосно обговорювала з подругами нові плітки – зокрема й ті, що мама Каті поїхала «обслуговувати італійців, бо тут нікому не потрібна» – Катя вдягала старі навушники, в яких нічого не грало. Вони просто створювали вакуум.

Її «кімната» не була житлом – це був відсік. Масивна радянська шафа, що розділяла вітальню, була для Каті кордоном між ворожою територією та її власною державою. З того боку – гучний сміх Світлани, запах лаку для нігтів і нескінченні плітки. З боку Каті – напівтемрява, яку розганяла лише стара настільна лампа з порепаним дротом.

Коли вона надягала навушники, світ зникав. Залишався тільки шелест сторінок батькового довідника. Катя торкалася креслень, і їй здавалося, що вона відчуває подушечками пальців тепло татових рук. Формули були для неї не просто математикою – це були заклинання.

Формула підйомної сили крила. Вона вираховувала цю силу щовечора, уявляючи, як вона сама, ставши крилом, накопичує енергію, щоб відірватися від брудної підлоги, яку щойно мила, від перегару дядька Толі та від липкої заздрості Оксани. Кожна правильно розв'язана задача була маленькою перемогою над тими, хто пророкував їй майбутнє швачки.

Кожна формула була сходинкою драбини, що вела вгору. Вона вираховувала швидкість, яку їй необхідно розвинути, щоб одного разу назавжди відірватися від цієї квартири, від цих липких поглядів Толі, від отруйних слів Оксани.

Вона не просто вчила фізику. Вона будувала свій власний винищувач, який винесе її за межі цієї соціально–побутової могили, де її намагалися поховати живцем ще в десятирічному віці.

Найстрашнішим був не брак їжі чи старий одяг. Найстрашнішим було відчуття повної незахищеності.

Одного вечора, коли Каті було вже 15, вона випадково почула розмову в сусідній кімнаті.

– Треба щось вирішувати з документами, Оксано, – голос Толі був приглушеним. – Тамарка скоро повернеться, почне права качати. Олексій же тоді не встиг підписати відмову, ми просто скористалися моментом, поки вона була в істериці на цвинтарі.

– Не каркай! – сикнула Оксана. – Яка відмова? Я сестра, я маю право. А байстрючка... я знайду, як її вижити. Максим каже, що в школі вже всі знають, яка в неї «чесна» матуся. Сама втече. А якщо ні – підкинемо їй щось у сумку, викличемо міліцію. Хто повірить дитині «алкаша–пілота», який розбив державний літак?