1. Привиди минулого

У свої 28 Катя точно знала: в авіації немає місця для імпровізації. Якщо центр тяжіння зміщений хоча б на сантиметр, машина або не відірветься від землі, або розіб’ється об неї при першій спробі маневру. Вона звикла приборкувати метал і розраховувати навантаження, але зараз, стоячи в цеху авіазаводу, відчувала, що її власні розрахунки дають збій.

Величезний кульман з кресленнями здавався острівцем стабільності, хоча живіт, у якому штовхалася майбутня донька, уже впирався в край столу, змушуючи Катю відступати на крок назад. Навколо панував знайомий гул – звук можливостей, який раніше був для неї найкращою колисковою. Катя знала, як змусити тонни заліза триматися за повітря, але сьогодні небо за панорамними вікнами заводу здавалося їй занадто низьким і важким.

Її життя зовні виглядало як ідеальне креслення: престижна робота, надійний чоловік, малий Матвій, що чекав удома. Все було вивірено до міліметра. Проте вагітність принесла з собою дивну, майже болісну прозорість думок. Під шаром професійного спокою та ідеально вигладженого одягу почало проступати те, що вона роками намагалася зашліфувати. Минуле не просто наздоганяло її – воно чекало, поки вона стане достатньо «важкою», щоб більше не мати змоги злетіти і знову втекти від того, ким вона була насправді до того, як навчилася будувати літаки.

Власне, саме вагітність змушувала її раз за разом пригадувати події десятирічної давнини.

«Серйозна спеціальність для несерйозної людини»

Так завжди повторювала її мама Тамара. Коли Каті було 10 – її тато загинув під час чергових випробувань винищувача. Офіційна версія – не впорався з керуванням. Але ні Катя, ні мама не вірили в це.

Після його смерті, виявилось, що їх затишна квартирка йому не належить. По закону – це власність його рідної сестри–близнючки Оксани.

Бабусі та дідусі ніколи не з’являлись у житті маленької Катрусі. З рештою, її це і не турбувало.

Тамара виросла в сиротинці. І хоч держава і мала забезпечити її житлом, проживати в комуналці не було змоги та і потреби.

Рівно до Катіних 10 років. Після смерті батька, Тамара майже 2 роки жила на кладовищі, а дитина належала сама собі. В цей же час, під приводом допомоги, Оксана, разом зі свої чоловіком Толею та дітьми Максимом і Світланкою, переїхали до них. Їм не було тісно в чотирикімнатній квартирі.

Ставлення було нейтральним, але маленька Катя часто чула, як тьотя називала її байстрючкою і підкидьком.

– Що Тамарка? Хто останній, той і татко? – глузливо вишкірився Толя. Для Каті він ніколи не був приємним. Вона завжди вважала, що він живе за чужий рахунок.

– А може ти на своїх дітей краще подивишся? – вишкірилась Тамара. Поки тато був живий – вона собі такого не дозволяла. Але тепер….

– Ти б припнула язика. Раджу бути зі мною лагідним.

– Може мені ще ніжки тобі мити і воду з того пити?

– Толя! Тамара! Ану припинили! Максимка мені розбудите!

І щоб не казав Толя, факти були впертіші за нього. Катя, з віком, все більше і більше ставала схожа на матір Оксани. І вже в 16 років було як одне обличчя з молодою фотографією тещі. Тест ДНК на обличчя, так би мовити.

Не від гарної долі Тамара поїхала до Італії. Вона розуміла, що рано чи пізно, Оксана з Толею виставлять її за двері. І ніхто їх не зупинить. Тільки після смерті Олексія випливло, що квартира завжди належала Оксані. І їм дозволено поки тут лишатись лише з поваги до брата.

– Оксана, будь ласка, нехай Катя поживе з вами. Мені немає як забрати дитину з собою. Їй потрібно вчитись. А я поїду на заробітки, щоб у неї така можливість була.

– Я то не проти. Але у моєї сім’ї немає змоги годувати ще один рот. Діти – це дорого, а у мене своїх двоє.

– Я заплачу.

– Хочу 300 євро що місяці.

На тому і вирішили. Дуже швидко були зібрані речі і, на горизонті, майоріла дата виїзду.

– Мам, не кидай мене – заливалась сльозами Катя.

– Доць, я мушу поїхати. Я зароблю грошики і будемо жити як раніше.

– Як раніше не буде…

– Згодна. Буде ще краще!

Неаполь зустрів її не піснями, а розпеченим пластиком парників. Тамара дивилася на свої руки, що вкрилися тріщинами від томатного соку та землі, і бачила в них не втому, а майбутні підручники для Катрусі. Вона жила в кімнаті з п’ятьма іншими жінками, де єдиним приватним простором була фотографія чоловіка–пілота на тумбочці. Коли господар ферми сказав, що «податкова перевірка» з’їсть її заробіток за пів року, Тамара не плакала. Вона просто взяла ще одну нічну зміну на сортуванні, бо знала: 300 євро – це ціна того, щоб її донька не стала тінню в батьківському домі

Коли Катя згадувала маму в Італії, вона бачила не просто жінку на заробітках. Вона бачила жертвопринесення. Тамара писала листи, де кожне слово було просякнуте фальшивим оптимізмом, але папір пахнув помідорним бадиллям і втомою.

Катя пам’ятала, як отримувала ті конверти. Вона притискала їх до щоки, намагаючись відчути тепло материнської руки, але натомість відчувала лише холодну відсутність. Кожні 300 євро, що приходили на рахунок Оксани, були для Каті як викуп за полонену. Вона їла той суп, що варила тітка, і кожен ковток здавався їй солоним від маминого поту. Це була емоція тихої люті, яка росла в ній роками, гартуючись у сталь, з якої вона згодом почала будувати крила.