Зломщик

– Та ти ніяк злякався, Тео.

– Хай вам, досить, що ви на нього нападаєте. Він же не винен у тому, що слабкий.

– Щоб намалювати мішень на голові відьми хранительки, сили не потрібні.

– Це дивлячись чим малювати. Магічну фарбу так просто не прибрати.

– Звідки він її візьме?

І чому все так обернулося? Я просто сказав, що не варто побоюватися відьом. Що їхні покарання справедливі, і не треба їх боятися тому, хто нічого протизаконного не вчинив. У результаті мене підбивають на вчинення цієї незаконної дії. А саме, на щорічний плювок на адресу влади, що вже стала «традицією» серед випускників академії, яка виражалося розмальовуванням фарбою статуї верховної відьми. Колись мені цей захід теж здавався кумедною та милою традицією. Поки не дізнався, що на цю «почесну» посаду добровольців немає. Все вирішував жереб. І він впав на мене. У всьому вигідний кандидат, ні знатного походження, так що репутація сім'ї не постраждає, ні видатних знань, так що репутація академії не постраждає, і ні блискучих вмінь, тому статуя не постраждає. Максимум через день їй повернуть колишній вигляд. Але зараз мене хвилював сам малюнок. Мішень? Хто додумався? Мене за таке точно посадять, невже вони цього не розуміють?

– Ти чого не хочеш стати знаменитим?

Продовжували «просити» одногрупники. А якщо відмовлюся, вони, напевно, знайдуть іншого кандидата, а мені доведеться виконувати їхні особисті бажання. Ні, все вони чудово розуміють. Це змова. Напевно, їхні власні бажання будуть набагато витонченішими, ніж розмальовка статуї. Мабуть, дарма я припустив, що можу бути з ними на рівні. Після випускного наші шляхи розійдуться, раз і назавжди, і вони навіть не згадають, що з ними навчався якийсь низькорідний Тео. То чому б не залишити слід так, щоб мене запам'ятали?

– Знаменитим? Ви, мабуть, жартуєте. Така дрібна витівка не зробить мене знаменитим на всю країну.

Хлопці на мить втратили мову.

– Голосно сказано.

– Ти спершу доведи.

– Без проблем, завтра все побачите. Нехай магія буде мені свідком.

На мить мене оточило фіолетове сяйво. Все, назад дороги немає, тепер я повинен виконати задумане, але і вони не зможуть більше нікого «спокусити». А чи почують вони моє ім'я чи ні, справа вторинна, адже знаменитим можна стати у дуже вузьких колах. Схоже, я щойно визнав, що досить тікати від свого призначення. Час для роздумів скінчився.

***

– Я згоден.

Я сів за столик біля людини у чорному плащі. Хотілося б із пивом, як у нього, але зайвих грошей не було, довелося задовольнятися лише запахом.

– Ти спізнився, ми вже найняли іншого.

– І що він? Впорався? – мені справді стало цікаво.

Замість відповіді людина неквапливо допила своє пиво.

– Ні.

Я продовжував сидіти, хоч після цих слів вже можна було йти. Якщо він не впорався, то залишив слід, або гірше, його спіймали, допитали і тепер будуть насторожі подвійно. Може, навіть охорону посилили. Хоча, навіщо битися у двері, якщо можна скористатися вікном. Точніше одним з тих «віконець», що використовують для постачання продовольства.

– Тобто ви зараз маєте намір відступити?

– Тільки ідіоти полізуть у розворушений вулик.

Зрозуміло, говоритимемо метафорами. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного, і він таки погодиться на мою участь. Адже такому, як я, потрібне екіпірування, яке може надати лише гільдія, хай і в рахунок майбутньої оплати. Питання, як вони на мене вийшли, залишається відкритим, але вже не так сильно нервувало. Мене більше хвилюють межі обмежень, у які я себе загнав. Втім, головне, що це зробив я, а не хтось інший.

– Зате вмілий пасічник зможе захиститися.

– Тобто у вмілого пасічника вже є захист?

Глухий кут. Логічний. Напевно він скаже, що гільдія вже себе скомпрометувала, і не постачатиме другого зломщика, поки сліди від попереднього не розвіються. Все-таки доведеться ризикнути.

– Я все ще вважаюсь студентом, завтра буде випускний. Можливо, хтось буде відсутній. Можливо, кабінет захисту буде зламаний.

Чоловік у плащі розреготався.

– Сміливо. Не боїшся, що можеш втратити атестат про освіту.

– Боюся, що можу позбутися чогось більшого.

Я продемонстрував йому мітку клятви.

– Ну, ти дурень. Вибач, але я з такими не працюю. Можеш провалювати.

– Добре, – я підвівся, і мене оточило друге сяйво, і з'явилася друга мітка. – Але мені справді нема чого втрачати. То що передати вашому товаришеві?

***

Рано в ранці, коли сонце ще навіть не встало, але вже забарвило небо в жовто-рожеві тони. Настав час виправдати свій клас зломщика. Цілком марна навичка у звичайному житті і при цьому ледь не єдина, яку я можу розвивати. І найнеприємніше, що я нікому не можу в цьому зізнатися, тому що це автоматично означатиме, що моє місце у в'язниці, як у невиправного члена суспільства. Це той винятковий випадок, коли ми вибираємо долю самі.