Злодія знайдено?

Цього дня, роботи було багато. Грозбі не хотів підвести Санту, ну й керівництво. Тому він вирішив ще раз опитати усіх свідків, які тільки були. Тепер він слухав все що вони розказували, включно з дивними звуками дзвіночків, постатями на даху та різних невідомих літаючих об’єктів. Проте і тепер результату не було. Всі щось бачили чи чули, проте результату від того не було жодного. Він не просунувся до злодія ні на крок. Як можна знайти того, хто володіє всіма здібностями Санти? Хоча дивно було те, що злодій аж надто вправно виходив від нього та від поліції. Ніби злодій знав наступні кроки та те, що вже відомо про нього. Санта не згадував про таку здібність, отже злодій має якусь інформацію.
В голову одразу прийшла минула зустріч з Діаною. А якщо подумати, якраз наступного дня на тій вулиці сталося пограбування...
Грозбі замотав головою ніби відкидаючи ці думки. Ні, Діана не могла, в це важко вірилося.  Вона добра людина.
Задзвонив телефон:
-    Грозбі слухає… Що-що-що? Ще раз, що ти сказав?... Що вони там роблять!? Я їду.

Автомобіль зупинився біля відділку. 
Грозбі забіг в офіс та зупинився. Він не повірив власним очам. Поліція вела в наручниках… Діану.
Дівчина помітивши його, спочатку від сорому опустила голову, а потім кинулася в сльози. 
-    Грозбі, це не я. Ти маєш мені повірити, - казала дівчина, коли її вели коридором. 
Грозбі здивовано дивився на двері, якими вивели дівчину. Він не розумів, що коїться. Побачивши начальника відділку, він підійшов до нього.
Це був максимально неприємний тип, з широким хитрим обличчям та таким же пузом, яке могло б позмагатися з пузом Санти.
-    Що тут відбувається, пане Леон? 
-    А, пане Грозбі, - чоловік прийняв якусь теку від помічника. – Що ж, я вас вітаю. Так звана справа: «злодія з димаря» або як її прозвали… у відділку… «справа одного Санти»…закрита. 
-    Як закрита?
-    Якраз вчасно, післязавтра в нас Різдво і ми все виконали за гра-фі-ком, – останні слова він сказав по складах. – Звісно шкода, що злодієм виявилась наша колега. Це вдарить по нашій репутації й тому я попрошу тебе не афішувати це, доки не закінчиться Різдво, тобі ясно?
-    Але ж… як… чому Діана?
-    В її кабінеті були знайдені вкрадені речі з минулого пограбування, а також інструменти для злому дверей, які вона сховала в різдвяну упаковку.
-    А як же решта пограбувань?
-    Вони всі пов’язані, тому після Різдва ми її допитаємо і знайдемо решту, – він акуратно взяв долонею Грозбі за спину і підштовхував до виходу. – А ви, пане Грозбі… відпочивайте, ви свою справу зробили. І щасливого Різдва.
В Грозбі було відчуття, ніби його спровадили чим швидше. Він косо глянув на тушу пана Леона, який йшов до свого кабінету. І чому йому здалося…що Різдво пришвидшило рішення стосовно закриття справи.

Діана сиділа за столом для зустрічей.  Її очі були червоні від сліз, а руки нервово терлися одна об одну.
Двері відчинились і вона глянувши на Грозбі як кошеня, ледь не підстрибнувши.
-    Грозбі, - вона прикрила лице та заплакала.
-    Грозбі, – хлопець біля дверей взяв його за плече, – п’ять хвилин. Скоро повертатимуться з обіду і хтось здасть тебе тому китові.
-    Дякую Джеймс.
-    Грозбі…
-    Діано… - він не встиг договорити як вона вчепилася йому в пальто. 
-    Грозбі, це не я. Це не я злодій, ти віриш мені?
-    Тихо-тихо, Діано, присядь, - Грозбі обережно підвів її до стільця та сам сів навпроти. – Скажи мені, що сталося?
Діана шморгнула носом:
-    Я працювала у своєму кабінеті. І тут верхівка вирішила зробити обшук в усіх кабінетах… і в моєму шкафчику знайшли речі…з минулого пограбування і ще знайшли інструменти… які я взяла на подарунок, а ще біля награбованого лежало печиво.
-    Печиво?
-    Так, ніби я злодій… і я не знаю… - дівчина знову кинулася в сльози, затуливши лице руками, – що мені тепер робити?
-    Діано.
Дівчина глянула знову на Грозбі.
-    Діано, я обов’язково з цим розберуся. Я тобі обіцяю.

Грозбі сидів за столом, підперши руками обличчя. Він був вибитим зі шляху. Доказів не вистачало для того, щоб когось звинувачувати, а інформація, яку він знав, не можна було просто так розповісти. Ще й ці дивні події. Він вже 
 Нічого не розумів. Він відчував себе жалюгідним, дозволивши затримати Діану.
Санта зітхнув та підійшов до нього.
-    Ось, я зробив тобі какао. Допоможе прогріти мозок, – він усміхнувся.
-    Дякую, проте щось не хочеться, – він відкинувся в кріслі. – Що я за детектив Санто, що дозволив взяти не того і тепер навіть уявлення не маю, що робити далі. 
Санта помітив сумне обличчя Грозбі, він став серйознішим та підсунувши стільця, сів поряд та склав руки в опущену пірамідку.
-    Коли ти вирішив, що хочеш стати детективом?
Грозбі стиснув плечима.
-    Не знаю, мабуть, після школи, чи універу.
-    Знаєш… якось мені написав листа один хлопчик. Йому було тоді…одинадцять років. Кумедний був лист, він хотів капелюха як у його улюбленого героя з детективного серіалу, а також, увага, ліцензію на приватну практику детектива…
Грозбі легенько усміхнувся.
-    Так, – продовжив Санта. – А, ще він хотів кишеньковий годинник як в того героя, щоб він міг як у серіалі фіксувати час злочину, та героїчно фіксувати час затримання злочинця. Він мені описав цілий листок десь на А4, як він буде героїчно рятувати людей та ловити поганців і як йому необхідні ці речі та ліцензія…
Грозбі здивувався та піднявши голову, глянув на Санту.
-    Так Грозбі, тим маленьким хлопчиком… був ти.
-    Ви пам’ятаєте?
-    Так, це моя робота, не завжди ти ляльки замовляв, – він усміхнувся. – Щоб тобі сказав той малий, який побачив отаку картину.
-    Ви праві Санто, я надто рано розкис. 
-    Оце правильно. До того ж ми ще не знайшли моїх саней.
-    Сані…
Грозбі задумався. Діана взагалі не підходила на роль злодія. В неї просто не було куди сховати сані з оленями, вона жила у квартирі, та й навіщо нести награбоване у відділок. Хтось очевидно підкинув його, хтось, хто вирішив, що його можуть розкрити, хтось, хто знайомий з відділком, хтось хто побоявся, що після тієї зустрічі він може щось здогадатися. Невже хтось таки справді злодій з відділку.
-    Санто, я дещо таки маю. Треба поїхати в архів.
-    Я з тобою.
-    Ні, чекайте мене тут.
-    Дві голови краще ніж одна, а чотири руки швидше ніж дві, – він легенько вдарив Грозбі по плечу, – давай, не втрачаємо часу. В нас Різдво не за горами.
Тільки Грозбі взяв ключі, як задзвонив телефон.
-    Детектив Грозбі слухає.
-    Доб…добрий день, – почувся невпевнений тоненький дитячий голос.
-    Так?
-    Це…це детектив Ліза.
-    Детектив Ліза? – Грозбі згадав ту маленьку дівчинку. – Так, о так, детектив Ліза, я тебе слухаю. Звідки в тебе мій номер?
-    Я…я дзвоню з маминого телефону. Тільки не кажіть їй.
-    Добре, в детективів свої таємниці. 
Голос в телефоні захихотів.
-    Так. Ви казали, що справжній детектив має знати все до дрібниць. Я згадала, що мені не сподобалось в Санті. Він не пахнув печивом та ялівцем, він пахнув тим чим мама миє на кухні. Навіть мандаринками не пахнув, пахнув старим одягом і потом. Фу.
-    Миючий засіб?
-    Так. 
-    Що ж, детектив Ліза, я вдячний тобі за допомогу. Тепер я піду працювати.
-    Добре. Б…бувайте.
Грозбі опустив слухавку та обдумав почуте.
-    Грозбі, ти йдеш?
-    Санто, я маю дещо. Їдьмо.