Дивне пограбування перед Різдвом

    Маленька Ліза встала вночі, щоб попити води. Щоб потрапити до кухні, довелося спускатися сходами на перший поверх. Очі дівчинки почало засліплювати світло від великої ялинки, коли вона йшла сходами. Протираючи сонні очі, Ліза зупинилася та прокліпала. Вона не повірила своїм очам і протерла їх ще раз. В центрі зали, біля ялинки, стояв червоний мішок, а на підлозі виднілася огрядна тінь. 
Дівчинка прикрила рота долонею, щоб не закричати від радості. 
«Це ж Санта, - подумала вона, та стала навшпиньки підходити до зали»
 Вона не подумала, що до Різдва залишалось ще п'ять днів. 
Зайшовши тихенько до зали, вона побачила, як біля шафи порпається велика фігура в червоному костюмі.
-    Санто! - не втрималася дівчинка.
Фігура здригнулася, та потім повільно повернулася, та приклала вказівного пальця до бороди.
-    Вибач Санто… - прошепотіла дівчинка. - Я знаю, я не маю тебе бачити. Я просто вийшла попити води. 
Фігура підійшла до мішка та пірнувши рукою дістала з  нього жменьку рожево-фіолетового пилку.
-    Ого, - сказала дівчинка, - це чарівний пилок? 
Фігура кивнула та жестом сказала підійти ближче. 
Дівчинка обережно та таємниче підійшла до долоні, її очі заіскрилися від цікавості. 
Фігура підняла долоню та різко дмухнула ним їй в обличчя. Ліза кашлянула, та розмахала рукою хмарку пилу. Вона відчула як голова почала паморочитись, а тіло важчати. Повіки почали стулятись самі собою. Ліза впала на вчасно підставлену долоню незнайомця.
Поклавши дівчинку на крісло, фігура взяла мішка… та відкрила дверцята сейфа. 
                                                                   ***
Грозбі привітався з прибиральником, який саме домивав перед дверима підлогу, та зайшов до кабінету.
Він вирвав листок на календарі, перед тим як сісти в крісло, та скривив невдоволену гримасу. 
-    Знову це довбане Різдво. 
Поклавши сумку біля столу, він відвинувся на кріслі до вікна та підняв жалюзі двома пальцями. 
Надворі почав падати лапатий сніг. Грозбі любив сніг, його заворожувало як стовпи білого замороженого пуху повільно, ніби ковзаючи повітрям, опускалися до низу, або як він рипить під ногами під час прогулянки, або стояти на ґанок з чашкою гарячого чаю та спостерігати за білим маревом. Проте перед Різдвом, сніг тільки дратував його. 
З роздумів його вибив вібруючий телефон. Діставши його з кишені, він натиснув на зелений значок. 
-    Детектив Грозбі слухає… Так я… Я Тільки зайшов до кабінету! Я ж проїжджав тією вулицею, не можна було раніше? Так я слухаю… Пограбування? Діано, ви вже і злодія знайти не можете? Ех, я вже їду.
Вимкнувши телефон та вилаявшись собі під ніс, Грозбі знову натягнув капелюха та пальто і вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.  
                                                                ***
Автомобіль зупинився біля великого будинку на даху якого горіли гірлянди. 
Грозбі вийшов з автомобіля та опустивши руки в кишені пальта, глянув на гірлянди.
-    Цікаво. Чому їх вирішили пограбувати. Так електрику витрачати. 
Біля будинку вже стояли два автомобілі поліції. 
Грозбі зайшов всередину та кивком привітався зі слідчими. 
Біля жовтої стрічки стояла струнка дівчина в поліцейській формі. Вона мала довге темне волосся, яке локонами спадало на її плечі та кругленьке світле личко. Як би не форма, то й одразу не скажеш, що вона працює в поліції. Дівчина тримала в руках пакетик з якого тягнула наступне печиво.
-    Зрозумів, - перервав її Грозбі, - поліція працювати не хоче, то викликає мене вже й на пограбування. 
Дівчина розвернулася з повним ротом та ковтнула. 
-    І тобі привіт Грозбі, - вона усміхнулася. - В'яла груша як завжди. Добре що ти такий сноб тільки на Різдво, чи може… завжди? 
-    Дуже смішно. Ну, чому мене вже викликають і на пограбування? 
-    Три пограбування за ніч, - відповіла дівчина хруснувши печивом. - Замки не зламані, жодних відбитків, жодних слідів на подвір'ї. Ніби грабіжник просто з’явився в кімнаті, зробив свої справи й так само зник. До речі на другому пограбуванні виявилося, що двері ніхто не відчиняв взагалі.
-    Як ви це зрозуміли?
-    В господарів була сигналізація яку ніхто не відключав та відеокамера на порозі, яка нічого не зняла.
-    Хм, - Грозбі підняв стрічку та зайшовши всередину, оглянувся, - свідки є? 
-    Ще не опитували. 
Грозбі глянув на дівчину з піднятою бровою. 
-    Ви мене чекали чи що?
-    Якщо чесно, то так, – дівчина знову усміхнулася з набитим ротом. – Ти в нас найкраще опитуєш свідків. Ну ми опитували в інших будинках, свідки теж нічого не чули. Ти ж знаєш, Різдво, музика. Хіба що, єдиний достойний свідок, це дитина господарів - Ліза.
-    Щось бачила?
-    Ні, вона пам'ятає як вийшла попити води, а вже вранці її знайшли батьки на кріслі, казали, що дуже міцно спала. Ну ще говорила як бачила Санту і все таке інше. Певно наснилося.
-    Зрозуміло. Це не дуже допомогло. Отже… жодних слідів. 
Грозбі пройшовся по залі та підійшовши до каміна присів біля чорної плями на килимі. Торкнувшись її пальцями він потер субстанцію. Це була сажа. Зазирнувши всередину каміну, він глянув вгору.
-    Ми теж на це зважили. Жартували, що Санта Клаус вирішив грабанути будинок, бо не вистачало на подарунки, - всміхнулася дівчина. – Хлопці навіть жартома назвали цю справу: «Злодій з димаря» або між нами «Злодій-Санта»
-    Ага, Санта Клаус, - саркастично повторив Грозбі. - Звичайна людина не зможе так просто залізти в димар, а тим паче вилізти, навіть з награбованим. До того ж димар не чистився. В кімнаті було б повно сажі, а вона чиста. Мабуть, просто відкололася та впала. 
Грозбі став обдивлятися кімнату далі та підійшов до сейфа. Дверцята були акуратно відчинені без жодних додаткових дій. Грозбі визнав, що грабіжник був майстром. 
Вже маючись йти, він помітив на комоді половинку печива. Він направив на нього палець. 
-    Діано, їсти на місці злочину… 
-    Та це не моє, чесно. 
-    Може дитина їла. 
Грабіжник, який так вправно обчистив будинок, залишив надкушене печиво. Не в'язалося. 
Грозбі взяв пінцет і поклав обережно печиво в пакетик.
-    Тримай. Проведете дослідження на слину. 
-    Добре. 
-    Я все. Хай твої хлопці обдивляться краще, може  щось пропустив. 
Дівчина награно відсалютувала. 
-    Буде зроблено мій капітане. 
Вийшовши на вулицю, Грозбі підняв комір. 
Сніг посилився. 
Напевно, будь-які сліди вже замело. Можливо злодій прорахував злочин, враховуючи снігопад. Це здавалося вірогідним варіантом, оскільки сніг - ідеальне прикриття, ще й для такого вправного злочину.
Взявши телефон та відкривши прогноз погоди, Грозбі подивився, коли йтиме сніг. 
-    Завтра о шостій ранку. Ідеальний час. От і перевіримо. 
Оглянувши будинки навпроти, Грозбі пройшовся біля найближчих. Ніхто з сусідів  нічого не чув. Хтось був в іншому місті, хтось був вже у віці, щоб щось почути. Результату не було жодного. 
Підійшовши до останнього з кандидатів, він постукав. Двері відчинив немолодий чоловік, він був одягнений в плетений светер з оленем. 
Грозбі знудило. 
-    Слухаю вас? - мовив чоловік. 
-    Детектив Грозбі, - він показав документи, - я розслідую пограбування ваших сусідів. Щось бачили незвичне? 
-    Пограбування? А коли воно сталося? 
-    Сьогодні вночі, десь від дванадцятої то трьох годин ночі. 
-    Ні, нічого не знаю. Я засидівся тоді допізна, проте нічого не чув. 
-    Автомобіль може проїжджав, чи ще щось незвичне? 
-    Ні, нічого такого. Тут автомобілі взагалі по ночах не їздять. 
-    Що ж… Дякую, - Грозбі взявся за кінчик капелюха і кивнув. - На все добре. 
Чоловік забарабанив пальцями по дверях та роззирнувся по боках.
-    Чекайте.
-    Так?
-    Слухайте, я вам дещо розповім, проте дослухайте мене до кінця, будь ласка, - чоловік замовкнув на секунду і продовжив, - тільки не думайте, що я збожеволів…
-    Давайте вже до суті, - вже з ноткою роздратованості сказав Грозбі. 
-    Так. Отже…. десь день тому, перед цим пограбуванням я засидівся за однією різдвяною мелодрамою. Було десь година ночі, не знаю, може більше. І от сиджу я собі й чую… дзвоники… 
-    Дзвоники? - піднявши брову сказав Грозбі.
-    Так, багато дзвоників. Потім пролунав легенький поштовх на даху. Я збавив звук і слухаю, що там таке. Як дивлюсь на камін, а там сажа почала падати, а за нею сніг. Я закляк, розгубився. Тоді крикнув:"Хто там!" шурхіт зупинився. Я механічно взяв журнал зі столу, підбіг до каміна і почав підпалювати сторінки. В димарі щось зашурхотіло і попрямувало нагору. Потім знову дзвоники й все стихло. Ось так. А потім ви розповіли мені про пограбування. 
-    Тобто, ви хочете сказати, що вас… хотів пограбувати… Санта Клаус? 
-    От коли я це розповів, то якось не так вже й правдоподібно звучить. Я чесно не знаю. 
Грозбі принюхався. 
-    Віскі? 
-    Так… так це ж я випив склянку на свято. Я правду кажу. Тієї ночі я не пив. 
                                                                 ***
Наступного дня, Грозбі сидів у своєму кабінеті. Він стукав ручкою по блокноті з зачіпками. Сусіди всі були чисті, більшість мало алібі та й всі вони не мали таких навичок, для такого ідеального пограбування. До того ж теорія Грозбі несподівано підтвердилася. Знову пограбування, приблизно в той самий час тільки на іншій вулиці, проте цього разу, сніг спрацював як за годинником, будь-які сліди на вулиці були клопітливо заметено. Проте в будинку все було аналогічно до попереднього. Жодних слідів, жодних свідків, жодних зламаних замків, навіть в сейфі. І знову те надкушене печиво. Тепер стало зрозуміло, що це був знак грабіжника. Цей клятий символізм, вдавати Санта Клауса, який грабує будинки, це вже занадто. Ніби навмисне злодій, який вдає білобородого, грабує під час його вахти. Тепер він ще більше ненавидів це свято. 
До Різдва залишалося три дні. Якщо злодій вжився в таку роль, отже або він тренується перед великим пограбуванням на Різдво і потім затихне, або пограбування ще будуть кілька днів після Різдва. В обох варіантах, часу на пошуки було обмаль.
В кабінет постукавши, зайшла Діана, яка доїдала останнього коржика. 
-    Привіт, чого ще хмуріший? 
-    Ай, - відмахнувся Грозбі. - Санта Клауси, бач, всім ввижаються, - він глянув на Діану,- ти досі жуєш? 
-    Це останній, - сказала Діана, поклавши до рота рештки. 
-    Що там з експертизою? 
-    Перевірили всі коржики, жодних слідів. Сказали, що їх… 
-    Просто відламували, ніби він був надкушений, - завершив речення Грозбі. 
-    Так, - підтвердила дівчина. 
Грозбі відкинувся на кріслі та задумався. Остання зачіпка не підтвердилася. Він зайшов у глухий кут. 
-    Грозбі, - порушила тишу Діана, - може ти б відпочив поки. Скоро ж Різдво. Давай, може підемо в кафе, чогось з'їмо. Ти відпочинеш, налаштуєшся. 
Грозбі здихнув. 
-    Ні Діано. В мене немає часу. Мені треба ловити злочинця. Можливо… іншим разом. 
-    Так, - сказала сумно Діана, - … іншим разом. 
У двері постукали, потім за ним у двері зазирнула голова старого діда. 
-    Слухаю вас.
-    Ви детектив Грозбі? 
Діана тихенько вийшла, помахавши вслід долонею. 
-    Так це я. Заходьте, чим можу допомогти? 
Дід з полегшенням зітхнув та зайшов в кабінет. Хоч він і здавався схожим на безхатька, проте як тільки він зайшов в повітрі одразу відчувся запах коржиків та ялівцю. Старий був в старому одязі та в трохи порваній балахоновій куртці, проте його пишна біла борода була чиста, ніби він щойно вийшов з душу, а його добре лице мало круглувату форму з гладкими зморшками та глибокими синіми очима, які виглядали з під пишних білих брів. Разом з круглуватим тілом, старий здавався схожим на доброго гнома.
-    Мене направили з поліції до вас. Сказали що ви мені допоможете. 
-    На разі я маю справу. 
-    Мені це говорили, але сказали, що це до цього стосується. 
-    Свідок? – вже позитивно запитав Грозбі. - Ви щось знаєте про пограбування? 
-    Ні… Просто я по своєму питанню. Якщо коротко, то я Санта Клаус і я хочу заявити, що в мене вкрали сані. 
Грозбі сидів не рухаючись, а його лице говорило більше ніж те, що скаже він сам. 
-    Агааа. Справжній Санта? 
-    Так. Допоможіть мені. В поліції сказали, що лише ви можете допомогти. 
Грозбі на мить скривився. Замість того, щоб злодія допомагати ловити, так вони жартики влаштували, ще й пожартували над і так хворою людиною. Він підвівся та почав проводжати старого. 
-    Так, пане… 
-    Санта. Або пан Клаус. 
-    Так, пане Клаус. Ми знаємо і працюємо над вашою проблемою. Як будуть результати, я особисто зателефоную вам… а...на вашу резиденцію. 
-    Добре… стоп чекайте, - старий вперся на місці біля самих дверей. - В поліції мені спершу теж так сказали, та й до мене не можна подзвонити, лише відправити лист. Чекайте, я справжній Санта Клаус, чесно. 
-    Дідусю, знаєте, скільки таких справжніх Санта Клаусів як ви, ходить зараз на вулиці. До того ж якщо ви справжній, то чого ви одягнений як безхатько, м? 
-    Бо мене пограбували, - настоював на своєму старий. 
-    Добре, якщо ви справжній, тоді ви маєте пам'ятати всіх дітей і що вони просили на Різдво. 
-    Так, - підтвердив дід. – Усіх і кожного.
-    Тоді, що я хотів на вісім років під ялинку, машинку на радіоуправлінні чи робота? 
-    Хм, дай подумати, - сказав дід, поки детектив випихав його з кабінету, - малий Грозбі… вісім років… Хех, ні те, ні інше.
                                                                   ***
Місцеве кафе було не надто людним. Більшість людей вочевидь готувалися до Різдва, тому заклад обслуговував лише тих, хто вже виконав всі справи та тих кому нікуди піти крім цього кафе, щоб побути серед людей. 
Грозбі колотив ложкою чорний чай та ніби прикипів до того маленького торнадо, який утворювався в чашці. 
-    Не переймайся, - сказав з набитим ротом старий, ковтнувши шмат від великого бургера та запивши чаєм. - Нормальний подарунок, діти просили в мене ще дивніші подарунки ніж на їх вік, деяким довелося за це вугля в шкарпетку сипати, - сказав він та знову смачно вкусив. - Як смачно, я днів три нічого не їв. Хто б міг подумати, що це так смачно! 
-    Я все одно не розумію, - Грозбі стукнув ложечкою об край чашки та відпив, - ви не могли вгадати, що я хотів ляльку, ще й сказали, що я намалював, яку саме хочу. 
-    Так, ти просив ляльок до десяти років, - куснувши шматок, сказав старий. 
-    Ну все-все, - сказав Грозбі, - давайте ще раз, ви … Санта Клаус? 
-    Ага, - сказав з набитим ротом дід, та поперхнувшись запив. - Я ж тобі ще одразу сказав, що я справжній.
-    Мені щось мало віриться. Чого ти тоді ви виглядаєте як обідранець?
-    Ну, - старий облизнув пальця, - зі мною таке вперше. Сів я значить в одній з вулиць за містом, бо один з оленів трохи розплутався з віжок, то довелось поправляти. Як тільки я закінчив і мався йти, як:"Бац" удар ззаду по голові. Я прокинувся вже на землі, без шуби, без одягу, навіть без штанів. Такого стиду я ще не відчував. Потім я знайшов в бакові якийсь одяг… більш менш чистий і дізнався, що поліція допомагає знайти злодіїв, а вони своєю чергою направили мене до вас. 
Грозбі підпер руками підборідок. 
-    Пане… Клаус, я дійсно вражений, що ви вгадали про подарунок...
-    Не вгадав, я знаю.
-    Так. Проте цього замало, щоб я повірив, що ви казковий персонаж. І я думаю, ви знаєте, щоб я повірив вам, ви маєте показати… трохи магії.
-    Тааак…- старий погладив шию, - стосовно магії, я б не проти, проте тут  є багато правил і до того ж я трохи підтомився для неї… 
-    Ну, я так і зрозумів, тоді… 
-    Чекай я дещо згадав. 
Старий розстібнув стару куртку і дістав з середини червоного капелюха, який здавався яскравою червоною плямою на сірому полотні, здається ніби навколо нього була якась яскрава аура. 
Старий поклав його на стіл, підняв його одну сторону та пірнув всередину рукою. 
-    Які любиш цукерки? 
-    Я? - здивувався Грозбі, - ну, нехай будуть… шоколадні. 
-    Прийняв.
Старий витягнув руку зі жменею шоколадних цукерок та поклав на сторону Грозбі. Той Здивовано підняв брови. 
За ними спостерігав маленький хлопчик, який проходив крізь їхній столик. Він здивовано відкрив рота, та не зводив погляду з чарівного капелюха.
Старий це помітив. Він повернувся до нього з капелюхом та простягнув. 
-    Спробуєш? - сказав він з усмішкою. 
Хлопчик кивнув і ніби з острахом обережно запхнув руку в капелюх, діставши її назад, він тримав цілу жменю різних цукерок. Хлопчик з захватом ахнув.
-    Все одразу не їж, добре? - старий підморгнув.
-    Добре, шпашибі.
Хлопчик притиснув цукерки до тіла та побіг до батьків. 
-    А ви любите дітей, - помітив Грозбі.
-    Так, діти прозорі як кришталь, - він простягнув йому капелюха. - Хочеш? 
-    Та ні, мені досить і цих. 
-    Я тебе переконав? 
-    Можливо, хіба якийсь фокус… 
-    Добре. Я тебе зрозумів.
Старий глянув на нього, нахилився вперед та легенько дмухнув паром вбік чашки.
-    Хаааааа…Чайку? 
Грозбі глянув на кружку, яка повністю була покрита інеєм. Він взяв її за вушко та перевернув догори дном. Її вміст повністю замерз. 
Він спокійно поклав кружку на місце, його очі округлилися від здивування. 
-    Добре. Це дивно. Я вам вірю. Допустімо, ви Санта Клаус. Що тоді вам треба від мене? 
-    Це ж очевидно, я хочу, щоб ви знайшли того, хто мене обікрав і повернули мені сані. Бажано до Різдва. 
-    До Різдва… в мене вже є справа якою я займаюся. Один професійний злодій у нас завівся, він дуже дивно обкрадає будинки без жодних слідів. Тому я не можу зайнятись вашими саньми. 
-    У мене купа дітей, яким потрібні їхні подарунки на Різдво, я не можу їх підвести. Будь ласка, Грозбі, допоможи, за ради збереження Різдва.
-    Я ненавиджу Різдво, - сказав спокійно Грозбі.
Старий як це почув, ледь не випав зі свого стільця.
-    Не…не… н… н…. не любиш Різдво!? Але ж… як це? Усі люблять Різдво.
-    Так, а я не люблю. 
-    Чому? Я маю знати. Скажи мені! - старий, а ж встав з місця та нахилився над всім столом. 
-    Це особисте, - Грозбі встав з місця. - Я обіцяю вам, що паралельно дивитимусь за тим, чи нема бува, в когось саней. 
-    Дякую вам, - старий зітхнув з полегшенням.