7. Дівчинка в дзеркалі.

— Це ілюзії, — спокійно пояснив імператор. — Дзеркало показує те, що приховує ваша душа. Ті, хто бояться правди про себе, зазнають поразки. Лише ті, хто витримають правду, матимуть шанс рухатися далі.

Одна з претенденток, що стояла ближче до дзеркала, зробила сміливий крок вперед, коли імператор ввічливо вказав рукою розпочинати випробування. Вона підняла голову і поглянула на своє відображення, але вже за мить її обличчя скривилося від страху. У дзеркалі замість її витонченого образу відбивалася змучена, спотворена версія її самої, що кричала і корчилася, немов від болю та жаху одночасно. Її відображення було огидним. Імператор жодного слова не промовив, натомість один із радників вказав дівчині на вихід і та в сльозах практично вибігла із зали. Присутні леді затамували подих, зовсім не очікуючи, що й вони стануть свідками відображень, що показувало дзеркало.

Дзеркало-артефакт було дивовижним у всіх сенсах від - зовнішнього оформлення до можливостей, і Еліанора ледь стримала посмішку від думки - "скільки ще цінних артефактів має скарбниця Німріана? Як багато можна поцупити й винести з собою?! Як мені впоратися з цим випробуванням?!"

Наступна претендентка розвіяла думки Вальдестріс.

Претендентка, яка з упевненістю ступила вперед, мовила своє ім'я:

— Леді Валестра Лутеріс, — її голос звучав рівно, проте відчувався тонкий натяк на зухвалість. Було незрозуміло, чи її представлення - це звернення до імператора, чи натяк, щоб він запам’ятав її ім’я.

Її постава була гордовитою, а рухи - невимушеними, коли вона підійшла до дзеркала-артефакту і поглянула на своє відображення без вагань. Еліанора затримала погляд на її обличчі, вивчаючи кожен жест. Вона помітила, що інші претендентки також уважно спостерігали за кожним рухом Лутеріс, очікуючи на те, що продемонструє чарівне дзеркало їй. Але, на відміну від попередньої претендентки, відображення Валестри не було жахливим. Замість цього, її обличчя у дзеркалі виглядало навіть ще вродливішим, немов відблиск сонця торкнувся її волосся, що почало переливатися золотим сяйвом. Ледь помітна усмішка прикрасила її уста, а очі світитися чистою рішучістю та самовпевненістю. Відображення додало впевненості Лутеріс, і вона ледь буквально не почала випромінювало тепло та силу, що одразу викликало в інших ледь приховану заздрість.

— Я завжди знала, ким я є, — тихо, але впевнено промовила Валестра, все ще дивлячись на своє відображення, ніби це була її найкраща версія. Її слова прозвучали так, ніби вона говорила не лише про себе, а й про свою готовність до ролі імператриці.

Імператор нахилився трохи вперед, уважно розглядаючи як саму Валестра, так і її відображення у дзеркалі. Його обличчя залишалося незворушним, але в очах мерехтів інтерес. Це був небезпечний знак, адже увага Німріана завжди означала щось більше, ніж просто цікавість.

— Ви виглядаєте так, ніби не боїтеся побачити своє істинне "я", леді Лутеріс, — промовив він, і в його словах відчувався тонкий підтекст. — Це добре. Але пам’ятайте: дзеркало завжди показує не тільки те, чим ми є, але й те, чим ми можемо стати.

Валестра кивнула, але не відповіла, відступивши від дзеркала. Вона зберігала вигляд упевненої жінки, проте в глибині її очей майнув сумнів, якого ніхто, крім Еліанори, не зміг би помітити. Ця коротка мить показала, що навіть ті, хто вважав себе готовими, не завжди були настільки непохитними, як здавалися.

Еліанора ледь стримала усмішку. Вона бачила, як дзеркало змусило розкрити частину сутності Валестра, навіть якщо це виглядало майже ідеально. Проте найцікавіше було попереду, і вона вже нетерпляче чекала, коли зможе підійти до дзеркала сама.

Випробування продовжувалося, претендентки, які не витримавши видовища, провалив завдання, відступили назад, радники та охоронців тихо виводили їх із зали. Крики лунали по залі, а деякі навіть падали на коліна, благали про зупинку, але й були ті, хто проходив випробування, стоячи в іншому кутку й спостерігаючи за рештою.

Нарешті настала черга Еліанори, її імператор залишив наостанок. Вона підійшла до дзеркала, відчуваючи, як її серце калатає. Тримати себе в руках виявилося на ділі складніше, аніж вона собі думала. Її уява практично весь час малювала себе тою, ким вона хотіла стати, коли отримає артефакти й змінить своє життя. Настільки сильно, що за цей проміжок часу вона справді повірила в те, що такою вона вже є. Принаймні так гадала сама Вальдестріс.

Її відображення спочатку залишалося звичайним - воно не змінювалося. Всі очікували і навіть сам імператор затамував подих. Проте згодом воно почало змінюватися.  

Вона побачила себе у своїй справжній ролі, як ту, що тягне за собою тіні й підступність, як хитру маніпуляторку, що грає з серцями й долями. Зовнішність не змінилася, але навколо купчились чорні тіні, крижана аура, пітьма. Вона не могла назвати себе хорошою, коли обікрала не одну скарбницю й продала не один артефакт на чорному ринку задля наживи. 

— Це - не моє, — спокійно промовила Вальдестріс, всміхнувшись своєму відображенню.

Та потім її відображення різко стало іншим, показуючи щось, що вона прагнула забути: її слабкості, втрати, тугу за життям, яким вона вже не зможе жити. Це видовище було її власним демонстраційним тягарем. В дзеркалі більше не було дорослої жінки, на неї дивилась маленька дівчинка, п'яти років від сили, міцно притискаючи до грудей маленький медальйон заплямований кров'ю. Еліанора кілька секунд вглядалась в дівчинку, а потім по її тілу пройшлося тремтіння, вона стиснула долоні в кулак, ледь тримаючись на місці.