1. Партнер. Магічна угода.

Еліанора Вальдестріс стояла на краю скелі, спостерігаючи за хаосом, який вирував унизу. Вітер жорстоко бив її по обличчю, роздуваючи чорні, як ніч, пасма волосся. Високо в небі літали хижі птахоподібні істоти з чужого світу Нілдрарісу. Жодна наука не пояснювала їх існування, але вони були єдиними створіннями, що могли перетинати світи без порталів.

Вдалині, серед сірих туманів, виднілися вежі міста Веалус, названого на честь цього світу. Його величний імператор Німріан правив жорстко, а сяйво палацових вогнів блищало навіть крізь завіси хмар, натякаючи на розкіш і могутність, здобуті кров'ю і залізом.

Для Еліанори цей світ був лише черговою зупинкою в нескінченній мандрівці. Вона давно втратила відчуття дому; тепер її дім був там, де можна було знайти шанс заробити або втекти. Але цього разу все було інакше. Цього разу вона не просто шукала спосіб вижити. Вона мала мету — знайти два могутні артефакти, які нарешті дозволять їй розірвати це замкнене коло.

"Досить втеч," — подумала вона, тримаючи в руці старий амулет матері. — "Цього разу я все зміню!"

Зітхнувши, вона відвернулася від краєвиду й рушила вузькою стежкою вниз до міста. Завтра вона розпочне свій план. Якщо все піде так, як задумано, артефакти будуть у неї до кінця тижня. Якщо ні...

"Ще одна втеча", — гірко усміхнулась вона, відчуваючи холодний вітер на шкірі.

По дорозі до Веалуса Еліанора обдумувала свій план. Імператор Німріан ховав артефакти глибоко в палаці, за багатошаровою охороною й магічними пастками. Вона була майстром магії й обману, але навіть їй знадобилася допомога.

"Але цього разу я не буду сама", — твердо вирішила вона.

Еліанора знала, що світ Аодам повний тих, хто готовий продати свою майстерність за правильну ціну. Злочинці, найманці й чаклуни там працювали за золото, але не завжди лише за нього.

Її пальці почали світитися, коли вона викликала магічну силу. Закривши очі, вона зосередилася на енергії, що пульсувала всередині неї. Її слова лунали в порожнечі:

— Відкрийся, — прошептала вона.

Потужна хвиля магії різко спалахнула, і в повітрі почали формуватися віхи, які поступово перетворювалися на світловий портал. Коли в повітрі буквально заспівала магія, у центрі її зору, з’явилася мерехтлива діра, через яку видно було затишний і темний світ Аодам. Еліанора ступила через портал, відчуваючи, як її поглинає світло. Пісня скінчилась і за нею зник відчинений портал.

Увечері, в одній з підпільних таверн на околиці міста, Еліанора знайшла себе серед п’янких ароматів і шепоту злочинців. Найманці тут голосно не розмовляли. У кутку, при слабкому світлі, вона побачила Даріаса Лейстера. Він сидів за далеким столом, один, граючи срібною монетою між пальцями випиваючи склянку рому. Його очі, що нагадували холодну сталь, не підійнялись на неї навіть тоді, коли вона сіла поруч.

— Ти Даріас Лейстер? — запитала вона, ковзаючи поглядом по його широких плечах і гострому профілю.

Даріас був високим, з потужною статурою і руками, що виказували силу воїна. Його темне волосся спадало на лоб, підкреслюючи хижий вираз обличчя, а грубі риси робили його одночасно небезпечним і привабливим. Його срібні очі, мов вирви, блищали на тлі засмаглої шкіри. Виглядав він просто — шкіряний жилет, темні штани, кілька ножів, що висіли на поясі.

Еліанора відчула, як у повітрі витала напруга, і це лише додавало йому чарівності. Він був не просто злодієм або найманцем; він був справжнім фахівцем своєї справи. І тільки тому, він був їй потрібен.

— Залежить від того, хто питає, — відповів він, не зупиняючи рух монети.

— Даріас, — спокійно почала Еліанора, спостерігаючи за його постаттю. — Мене звуть Еліанора Вальдестріс. Я тут не для порожніх теревень. У мене є справа, яка може зацікавити тебе.

— Чому я маю слухати тебе? — Лейстер нарешті підняв очі, і вони зустрілися поглядами.

Його погляд був виваженим, ніби він намагався зрозуміти, що криється за її словами. В її зелених очах було забагато впевненості.

Даріас, не відриваючи погляду від монети, злегка усміхнувся.

— Бо тебе це також зацікавить. Мені потрібна твоя допомога.

Вальдестріс була значно нижчого росту, і в порівняні з ним, здавалася худорлявою та крихкою, хоча свою статуру вона завжди ховала за плащем. Інколи одягала навіть маску, яка приховувала її вилиці, повні губи, ніс, лишаючи на видноті виключно очі, що мали мигдалеподібну форму.

— А що ти можеш запропонувати в обмін? — запитав він, і в його голосі навіть натяку не було на прихильність.

— Артефакти, які можуть змінити нашу долю, — пошепки вимовила Еліанора намагаючись привернути його увагу. Вона усвідомлювала, що варто розповісти йому про свою мету хоча б частину правди. — Я планую викрасти два могутні артефакти з палацу Німріана.

На обличчі Лейстера з'явився легкий інтерес, і він, нарешті, готовий був її не лише слухати, а й справді чути.

— І чому ж я маю ризикувати через твої примхи? — спитав він, злегка нахилившись вперед.

— Тому, що це шанс на справжню свободу, — відповідала Еліанора, намагаючись вразити його. — Сфера Вогню та клинок Примар — вони можуть дати нам силу, якої ми ніколи не мали.

Даріас розсміявся, поклавши монету на стіл.

— Свобода? Я чув це слово раніше. Але ризик не завжди виправдовує нагороду.

Еліанора знала, що йому потрібні докази.

— Я знаю, що ти хочеш отримати артефакти з палацу Німріана, так само як і я. — Еліанора говорила спокійно, але в її голосі звучала впевненість. — І я знаю, як це зробити. Але мені потрібен хтось, хто вміє проникати в такі місця непомітно і без шуму. А ти, наскільки я чула, саме такий.